Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Радзівілл загуркотав із гармат у городські ворота? Закипів же й Шрам, почувши такі речі. - А ви ж,- каже,- прокляті салогуби, де тоді були, як ляхи обгорнули нас під

Берестечком, мов горщок жаром? Де ви тоді були, як припекли нас з усіх боків, що трохи не половина війська википіла? Ви тоді бряжчали не шаблями, а талярами да дукатами, що понабирали од козаків за гнилі підошви да діряві сукна! Га! А

Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітовали йому й разу з гармати!

Плюгавії страхополохи! Оддали самохіть Радзівіллові місто і, як тії баби, заголосили: «Згода!» Як же запалав Київ да почали литвини душити вас, що овечок, так хто підскочив до вас па підмогу, коли не козаки? Бідолаха Джеджелій із жменею тих сіромах улетів у Київ, як голуб у гніздо за шуляком; а ви підперли його, зайці нікчемнії? Дурень покійник був! Я не Литву, я вас би сік да рубав, бісові діти! Я вас навчив би боронити, що одвоювали вам козаки! - Який гаспед одвойовував наше добре, опріч нас самих? - кричали міщане.-

Одвоювали козаки!.. Та. хто ж були ті козаки, коли не ми самі? Се то тепер, з вашої ласки, не носимо ми ні шабель, ні кармазину. Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, палісади, башти, плати чинш, мито і чорт знає що! А чом же би і нам по козацьки не причепити до боку шаблі ча й не сидіти, зюрнувши руки? - Козаки сидять, згорнувши руки! - каже Шрам. Щоб ви так по правді дихали! Коли б не козаки, то давно б вас чорт ізлизав, давно б вас досі ляхи з недоляшками задушили або татарва погнала до Криму! Безумнії глави! Да тілько козацькою одвагою і держиться на Вкраїні предся Русь і благочестива віра! Дай їм усім козацьке право! Сказали б ви се батьку Богданові: він би якраз потрощив об ваші дурнії голови свою булаву! Де в світі видано, щоб увесь люд жив при однаковому праві? Усякому своє: козакам - шабля, вам - безмін да терези, а поспільству - плуг да борона. - Коли усякому своє,- каже Тарас Сурмач (а пляшкою махає так, що аж горілка ллється),- коли усякому своє, то чом же нам шаблю і козацьку волю не назвати своєю? У козаків не ставало війська,- ми сіли на коні; у козаків не було грошей,- ми дали їм і грошей, і зброю; укупі били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлось до розквітання, то козаки зостались козаками, а нас у поспільство повернено! Що ж ми таке? Хіба ми не тії ж козаки? - Хіба ми не тії ж козаки? - підхопила громада, позакладавши із зневагою руки за пояси.- Хто жив із нами запанібрата, дак тепер гордує нашим хлібом-сіллю! Шрам не раз починав говорити, так куди! Галас той так і покриває слова його. - Та постривайте, постривайте, папи кармазини,- гукнув один товстопикий синьокаптаннпк,- швидко ми вам хвоста вкрутимо! Не довго гордуватимете нами!

Налетять зозулі, що нас не забули… Добрі і молодці не дадуть нам загинути.

Справимо ми вам чорну раду; тоді побачимо, хто яке матиме право! - Ого, каже Шрам,- он воно куди діло хилиться! - А то ж як? - кажуть, стоячи козирем, мішане.- Не все тілько козакам на радах орудовати. Схаменулись і на нас січові братчики. Да й оглянулись на чубатого запорожця. Запорожець сидить коло хати, да мов і не він, мов і не чує, що круг нього наче море і рає. - Еге-ге! - каже тоді Шрам.- Так се із Низу такий вітер віє! Да й догадавсь, що вже вогню підложено, уже тілько роздуть, то й зніметься пожежа по всій Україні. Серце в його зомліло, як зміркував собі, що то з того може за лихо уродитись! Де ділась зараз і вся досада на міщан!

- Шановна громадо! - каже.- Не думав же я й не гадав, щоб кияне пошановали отак мою старість! Чи давно ж ми були в вас із батьком Хмельницьким? Тоді ви з хлібом-сіллю виходили до нас назустріч, з плачем і радістю нас привітали; а тепер ось старого Шрама, що поруч їхав із батьком Богданом, так зневажаєте! - Панотченьку ти наш коханий! - каже йому Тарас Сурмач, бо зараз така мова його вгамовала.- Хто ж тебе зневажає? Чи се ж проти тебе, батьку, говориться? Є такії, що душать нас, узявши за шияку; а ти зроду нікому злого не заподіяв. Не вважай на їх галас. Мало чого не буває, що п'яний співає! Їдь собі з богом, поклонись церквам божим, та й за нас, грішних, прочитай святу молитву. А Черевань тим часом усе ждав, поки замовкнуть, бо не любив ніяких сварок; да ото, як побачив, що вже почав той гомін утихати, виїхав із-за Шрама да й каже: - Казнає за що ви завелись оце, бгатці! Дайте тілько заглянуть нам хоч у одну церкву, а тоді я отут із вами сяду і вже не знаю, хто переп'є мене в Києві, опріч пана війта. Міщане вже взяли своє: зогнали трохи криком серце; а Череваня таки й любили, і шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить. От і давай уже хоть коло сього леститись. - Оце, - кажуть,- пан, так пан! Дай, боже, і повік таких панів! Нема в нього ні крихти гордості! - За те ж йому господь дав таку золоту й панію,- казали деякі. - За те ж йому дав і дочку краще маку в городі,- добавляли ще іншії. - Ну, пропустіте ж нас, коли так,- каже Шрам. - Пропустімо, пропустімо ясних панів! - сказав Тарас Сурмач да й розтовпив своїх гостей. Розступились і дали проїхати верховим і ридванові. Довго їхав Шрам, понуривши голову: тяжко стало старому на душі. Далі здихнув важко, од серця, да й каже, так ніби сам до себе: - Вскую прискорбна єси, душе моя, і вскую смущаєши мя? Уповай на господа! А Черевань, їдучи поруч, прислухавсь, що він собі мимрить. «Е, - думає,- отже, мабуть, вражі личаки справді допекли йому. Треба його розважити». - Бгате,- каже,- Іване! Удар ти лихом об землю! Чого таки тобі журитись? - Як чого? - каже Шрам,- хіба не чув, що на умі в сих мугирів? Задумали чорну раду іродові душі! - Та враг їх бери з їх чорною радою, бгате! - От тобі на! А хіба ж їй не бачиш, звідки сей вітер віє? Се вже коїть не хто, як прокляїущий Іванець із низовими комишниками. Так хіба нам сидіти згорнувши руки, коли огонь уже підложено і ось туж-туж пожежа схопиться по Вкраїні! - А що нам, бгате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити або ні в чому хороше походи і й? Слава тобі, господи, буде з нас, поки нашого віку! Я, бувши б тобою, сидів би лучче дома та їв би хліб сіль з упокоєм, аніж мені битись на старіс'іь по далеких дорогах та сваритись із міщанами. - Враг возьми мою душу,- закричав із серця Шрам, коли я ждав од Череваня такої речі! Ти Барабаш, а не Черевань! Що ж би ви думали? Черевань так і помертвів од сього слова. - Що ж оце ти сказав, бгатику? - ледві промовив через силу. - Те,- каже,- що, так як Барабаш казав Хмельницькому: Ми дачі не даєм,