Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

- Не пускав нас батько, не пускала й мати, - сказав Лаврiн, - в жнива було дуже багато роботи.

- Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась за Бiєвцями та за нами, - говорила мати, - привикай, серце, до чужого села та до нової рiднi. Адже ж люди якось звикають. Недурно ж кажуть: дiвка, як верба: де посади, то прийметься.

- Не так легко, мамо, прийнятись, - говорила Мелашка, - коли посадили нiби на гарячому пiску.

Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пiсок.

- У нас була, як, рожа цвiла, а тепер така стала, як квiтка в'яла, - сказала Балашиха словами пiснi, роздивляючись на свою дочку. - Чого ти, дочко, зблiдла та наче пилом припала? I голос твiй став такий тихий та смутний.

- Нема менi од чого цвiсти. Якби не Лаврiн, то я б, здається, ладна й до вас вернутись.

- Не можна, дочко! Зав'язала голiвоньку, не розв'яжеш довiку, - сказала Балашиха, осмiхаючись через сльози.

Матерi все здавалось, що Мелашка нудиться в Бiєвцях, що вона ще дуже молода й жалкує за дiвоцькою красою та за чорною косою. Вона не думала, що Мелашцi було важко в свекрухи.

- Звикай, серце! Як я вийшла замiж за твого батька, то й я плакала, а далi звикла. Така вже жiноча доля.

Мелашка обцiлувала маленьких братiв i сестер, розв'язала хустку з гостинцями. Дiти вкрили хустку, як мухи мед, а в тiй хустинi було всякого добра: i горiхи з насiнням, i грушi, й яблука, ще й медяники. Дiти аж плескали в долонi та щебетали на всю хату.

Балашиха застелила стiл скатертею, поставила пляшку з горiлкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матiр'ю пiшла в садок, жалiлась на свекруху й свекра, виплакала всi сльози, що зiбрались за всi жнива, i полила ними материн садок. Мати стояла пiд вишнею та й собi плакала.

- Я тижня не пробула в свекрухи i вже сльозами облилася, - говорила Мелашка. - Якби Лаврiн не оступався за мною, то вони б мене з'їли. А збоку через сiни живе Карпова Мотря, наче люта змiя, не сприяє менi через свекруху. Заскубуть, заклюють вони мене, мамо, як лихi шуляки голубку.

- То ти, дочко, не потурай свекрусi. Адже Мотря не мовчить, то й ти не мовчи:

- Коли, мамо, кругом мене все чужi люди, чужий рiд, чуже село. Я одна, як билина в полi, а вони всi на-мене, як вiтер на билину.

Поплакала Мелашка з матiр'ю в садку, ввiйшла в хату, сiла за стiл полуднувать i не полуднувала.

"Якби менi перекликать сюди Лаврiна, я б навiки зосталась у матерi!" - думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.

Мелашка посидiла в батькiв до вечора, пiшла до сусiд, побачилась з сусiдами, наговорилась i вже смерком розпрощались з рiднею. Перейшла вона двiр до ворiт i стежку облила слiзьми. Йшла вона долиною да все оглядалась назад на батькову хату; вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.

"Прощай, мiй спокою! Мiй вiночку, вишневий батькiв садочку!" - подумала Мелашка i пiшла селом додому з Лаврiном.

Вже вночi пiзненько вони прийшли додому. "Потривай же, Мотре, замiтала я сiни, виносила i своє й твоє смiття, а завтра не винесу, - думала Мелашка, згадуючи напутiння своєї матерi, - нехай вже лає мати, а то й вона кричить".

Другого дня Мелашка вимела свою хату i половину сiней, неначе мотузком одмiряла.

- Як вимела рiвненько! Чи не поясом мiряла сiни? - питала Мотря в Мелашки.

- А хоч би й поясом, що тобi до того! Не буду мести твоєї половини сiней та виносить твого смiття, - сказала Мелашка.

- А хiба ж ти не мiряла сiней мотузком, як мазала дiл та стiни? - обiзвалась Кайдашиха. - Мiряєте ви, бодай: вже мiряла вас лиха година!

Од того часу Мелашка знайшла собi ще одного ворога. Мотря не давала їй перейти сiни: вона була сердита на Мелашку за те прокляте смiття. Од того часу в хатi гризла Мелашку свекруха, в сiнях та надворi стерегла її Мотря.

Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха напосiлась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, мiж чужi люди, не смiла нiчого говорити проти свекрухи i мовчки робила все, що загадувала свекруха. Вона була тiльки тодi щаслива, як одпрошувалась в гостi до батька, та й те траплялось дуже рiдко. Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п'яний додому i зганяв злiсть бiльш на невiстцi, нiж на своїй жiнцi. Мотря не пропускала Мелашки через сiни i зачiпала її ущипливими словами. Лаврiн оступався за нею та й годi сказав.

Настав страсний тиждень. В великий понедiлок до Кайдашiв зайшла баба Палажка Солов'їха. Вона була дуже богомольна i щороку їла паску в Києвi в Лаврi. I тепер вона збиралася в Київ, але самiй iти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка пiдмовити самого Кайдаша, бо з чоловiком у дорозi все-таки бабi безпечнiше.