Iван Нечуй-Левицький - Кайдашева сiм

Старий Кайдаш сидiв, похиливши голову, а Мелашка плакала.

- Пiду я з бабою до Києва та одговiюсь в Лаврi. Як не пустите мене, то я, здається, вмру, - сказала Мелашка.

- Авжеж, Марусе, пусти невiстку, бо як не пустиш, то буде тобi великий грiх од бога, - навчала Палажка, тикаючи пальцем на образи.

- Та коли ж на великому тижнi багато роботи, - обiзвалась Кайдашиха.

- Я, мамо, ладна день i нiч не спати, пороблю вам усю роботу та й пiду, - просилась Мелашка, втираючи сльози.

- Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку, - сказав Кайдаш.- Пiшов би й я, та настає чоловiча робота на полi.

- А коли, дочко, думаєш iти, то спечи собi святу пасочку та калач, та вкинь у торбу крашанок, та кiльце ковбаски, та шматочок сала, щоб розговiтись свяченим у Лаврi, то тебе господь простить i помилує, - навчала Палажка. - А я вже тобi дорогу скрiзь покажу, як пописаному. Мене всi прочани знають з усього свiту, я їм усiм даю привiд у Києвi. В Києвi вони всi ходять за мною, неначе вiвцi за пастухом.

Баба Палажка розпрощалась i пiшла з хати. Кайдашиха вчинила тiсто й спекла Мелашцi маленьку паску. Баба Палажка назбирала по селi десять бабiв i другого дня зайшла за Мелашкою. В Палажчинiй торбi була й паска, i чималий калач, i сало, i сiль, i навiть крашанки. Вона кланялась кожному в хатi й просила простити її грiхи. Прочани пiшли до Києва.

- Та не барися, дочко, вертайся додому! - наказувала Кайдашиха невiстцi, стоячи за ворiтьми.

- Як господь не прийме нас до себе, то й вернемось, - говорила Палажка, кланяючись до дзвiницi трохи не до самої землi.

Йдучи селом, Палажка заходила в декотрi хати, щоб попрощатися з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з цiлим селом, то для неї довелось сливе не минати нi одної хати i ходити з хати в хату, як ходить пiп з молитвою.

Прочани йшли день, упросились в одному селi на нiч до добрих людей, переночували й раненько знов пiшли в дорогу. Мелашка неначе на свiт народилась: її не допiкала тут нi свекруха, нi свекор, нi Мотря. Понад дорогою зеленiли молодi жита, синiли далекi гори та могили. Надворi було тепло й ясно. Мелашка нiби набиралася здоров'я на волi.

Вже звернуло з пiвдня. По один бiк дороги була чимала гора, а на горi могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тiєї могили вже було видно Київ з церквами та дзвiницями. Тiєї могили прочани не минали нiколи.

Палажка вийшла на могилу, впала навколiшки й почала молитись. З могили було видно на горах високi дзвiницi, церкви з золотими верхами. Кругом Києва в долинi зеленiв густий лiс, синiв за Днiпром, нiби повитий сизим туманом, бiр, а мiж соснами подекуди блищали широкi плеса розлитого Днiпра. В лiсi блищали золотi хрести монастирiв, неначе дорогi камiнцi, розкиданi зверху на бору. Сонце свiтило на київськi гори; золотi верхи сяли й неначе горiли. Баба Палажка припала до землi головою, а за нею й молодицi почали бити поклони.

Палажка встала i, пiднявши руки вгору, почала розказувать прочанам:

- Онде велика лаврська дзвiниця, а ото коло неї сама Лавра, а то далi свята Софiя, а то свята Варвара, - говорила вона.

Молодицi водили очима слiдком за її рукою, а Мелашка стояла, мов кам'яна. Тi золотi верхи та бiлi дзвiницi здавалися для неї якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани перейшли бiр i прийшли на заставу. На заставi стояла черничка й причепилась до їх:

- Спасайтеся, люди добрi! Нехай вас господь спасеть i помилує. Йдiть говiти в наш монастир на Подолi до святого Фрола й Лавра. У нас бiльше мощей, нiж у других монастирях; у нас є частка младенця, убитого Iродом, є риза христова i кров з христових ран, i пiр'я архангела Гавриїла, й молоко богородицi.

Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пiшла за нею. На других заставах так само стояли черницi й затягали до себе богомольцiв.

Баба Палажка не послухала черницi. Вона гордовито одказала, що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всi церкви й монастирi.

Надвечiр Палажка привела прочан у Лавру.

- Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? - спитала Мелашка.

- Де там тобi тут! - гордовито сказала Палажка. - Покажу тобi й лева, а це, бач, велика дзвiниця, а оце Лавра; тут лежать мощi святого Феодосiя…

Мелашка глянула на дзвiницю i трохи злякалась. Для неї чогось здавалось, що дзвiниця впаде на неї й розчавить її.

Прочани пiшли в церкву. В великiй лаврськiй церквi йшла одправа. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква нiби палала свiчками i була набита народом. По церквi неначе, розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами, переходило на стiни, спалахнуло на високому iконостасi до самої банi, розтопило на щире золото iконостас i повисло пiд банями огняними краплями на панiкадилах. Пiсля кожної євангелiї дзвонили в дзвони. Серед церкви виходили ченцi, ставали пiвкругом i спiвали страснi пiснi.