Алессандро Мандзоні - Заручені

Чоловік кинув в'язку на купу, хтось поворушив багаття напівобгорілим шматком лопати; дим заклубочився її став густіший, показалось полум'я, а з ним посилилися й крики: «Хай живе достаток! Смерть морильникам! Смерть голодові! Геть трибунал! Геть хунту! Хай живе хліб!»

Зрозуміло, знищення сит і діж, розгром пекарень і розорення пекарів — не підхожий спосіб для підняття випікання хліба. Та це одна з метафізичних тонкощів, недоступних розумінню юрби. Проте, не будучи великим метафізиком, дехто іноді відразу тямить у них, поки він ще новачок у цьому питанні, і тільки після розмов, наслухавшись інших, втрачає здатність розуміти їх. І справді, ця думка, по суті, прийшла Ренцо до голови з самого початку, і, як ми те бачили, він щохвилі повертався до неї. Однак він не висловлював її вголос, бо серед безлічі облич довкола не було жодного, яке бодай своїм виглядом говорило б: «Брате мій, якщо я помилюся, то поправ мене, і я подякую тобі».

Полум'я знов погасло: не було видно нікого, хто підходив би з новим паливом. Юрбі ставало нудно. Нараз розлетілася чутка, що на Кордузіо (невелика площа і перехрестя неподалік від собору) почато облогу якоїсь пекарні.

За подібних обставин звістка про подію нерідко може викликати саму подію. Після цієї чутки натовп охопило бажання бігти туди. «Я піду, а ти? Ходімо, ходімо!» — лунало звідусіль. Натовп захвилювався й рушив уперед. Ренцо відставав, посуваючись лише настільки, наскільки його тяг потік. Він усе розмірковував, як йому бути: вибратися з цієї товкотнечі й повернутися до монастиря шукати падре Бонавентуру чи ще піти полупати очима. Цікавість знов узяла гору. Проте він вирішив не забиратися в саму гущу цієї метушні, ризикуючи кістками і, може, головою, а триматися на деякій відстані й спостерігати далі. Опинившись у хвості збудженої юрби, він дістав з кишені хліб і, відкусивши шматок, пішов разом з усіма.

Процесія з площі вже встигла вступити в коротку й вузьку вулицю Пескеріа-Векк'я, а звідти через скісну арку на площу Деї-Мерканті. І коли проходили повз нішу, розміщену якраз посеред лоджії будівлі, за того часу іменованої Колегією вчених, рідко хто не кидав погляду на поставлену в ній статую, що мала поважне, невдоволене та похмуре,— щоб не сказати більше,— обличчя Філіппа II [66] Іспанський король Філіпп II (1556—1598) був надзвичайно жорстокий і фанатичний; як головне знаряддя своєї внутрішньої політики використовував інквізицію. , який навіть мармуровий вселяв до себе почуття шаноби і, випроставши руку, ніби збирався виректи: «Ось я вам зараз покажу, каналії!»

Ця статуя пропала за своєрідних обставин. Десь років через сто сімдесят після того року, про який ми розповідаємо, у статуї було замінено голову, вийнято з руки скіпетр, натомість вставлено кинджал і прозвано статую Марком Брутом. У такому вигляді вона простояла два-три роки. Та якось уранці люди, що не виказували прихильності до Марка Брута і навіть мали проти нього якогось там зуба, обкрутили статую канатом, стягли її додолу й усіляко глумилися з неї, а потім, покалічивши й перетворивши на безформний обрубок, волокли її вулицею, повисолоплювавши язики, і, врешті, добряче стомившися, десь покинули. Чи міг уявити собі щось подібне Андреа Біффі, працюючи над скульптурою?!

З площі Деї-Мерканті натовп через другу арку ринув на вулицю Фустанайї, а звідти розсипався по Кордузіо. Виходячи на перехрестя, кожен передусім дивився в бік указаної пекарні. Але замість численних друзів, яких сподівалися зустріти там, уже зайнятих ділом, побачили тільки кількох роззяв, що нерішуче товпилися неподалік від крамниці, яка стояла зачинена і з вікон якої дивились озброєні люди, явно наготувавшись оборонятися. Це видовище вкинуло одних у подив, других змусило тільки вилаятися, третіх — розсміятися. Хто обертався, щоб попередити новоприбулих, хто сповільнював ходу, щоб повернути назад, а хто й вигукував: «Уперед, уперед!» Одні натискали, інші стримували, і виходив ніби затор; натовп стояв у нерішучості, долинав глухий гомін, кругом гули суперечки й розгорались дебати — натовп явно вагався. Аж враз із середини натовпу пролунав зловісний голос: «Тут поблизу будинок завідувача продовольством, гайда туди, поквитаємось з ним, рознесемо його». І вийшло якось так, ніби натовп не прийняв нову пропозицію, а тільки згадав своє попереднє, доти ухвалене рішення. «До завідувача, до завідувача!» — цей клич заглушив усе інше. Весь натовп ринувся в напрямку вулиці, де стояв дім, названий у таку нещасливу хвилину.