Алессандро Мандзоні - Заручені

Уся ця балаканина потрібна була тільки для того, щоб сказати, що в боротьбі між двома сторонами, котрі виборювали одна в одної вирок народу, який зібрався біля будинку завідувача, поява Антоніо Феррера миттю дала рішучу перевагу прибічникам гуманності, чия позиція доти була явно слабша, і якби ця допомога надійшла дещо пізніше, у них не було б більше ні сили, ні мети для боротьби. Цей чоловік догодив натовпові вигідним для покупців хлібним тарифом власного винаходу, призначивши його з такою героїчною твердістю, яка не піддавалася ніяким протилежним доказам. Людей і без того прихильних до нього Феррер ще дужче зачарував своєю сміливою довірливістю, з якою він, старий дід, без усякої охорони, без помпи з'явився сюди, щоб лицем до лиця зустрітися з роздратованим, бурливим натовпом. Вигідно подіяли на натовп і чутки про те, що він приїхав забрати завідувача продовольством до в'язниці. Лють бунтарів проти останнього, яка розпалилась би ще дужче, якби хто надумав піти їм наперекір, тепер, коли було кинуто кістку, щоб заткнути їм рота, потроху вщухла, поступившись місцем іншим, протилежним почуттям, які пробудились у чималої кількості людей. Піднісшися духом, прибічники мирного кінця підтримували Феррера. Ті, хто опинився біля нього, вплинули своїми схвальними вигуками на настрій усього натовпу, причім одні закликали народ відступитися, щоб дати дорогу кареті, інші аплодували, повторюючи і поширюючи далі слова, вже сказані канцлером, або й слова, які він, на їхню думку, найімовірніше міг сказати. Цим самим вони затикали рота тим, хто вперто біснувався далі, намагаючись повернути проти них новий загальний настрій цього нестійкого зборища людей.

— Кому це не подобається, щоб кричали: «Хай живе Феррер!»? Ти що, не хочеш, щоб хліб був дешевий? Негідники ті, хто не прагне християнської справедливості,— вони найбільше від усіх горлають, щоб дати завідувачеві змогу втекти. До в'язниці завідувача! Хай живе Феррер! Дорогу Феррерові!

Число людей, що говорили так, весь час зростало, і відповідно зменшувалася відвага супротивної сторони, тож перші від умовлянь перейшли до дій проти тих, хто й далі робив руйнівну роботу: почали відганяти їх назад, видираючи в них з рук знаряддя руйнування. Погромники огризалися, погрожували далі, намагаючись узяти гору, але про кровопролиття вже не могло бути й мови; перемогу здобули ті, що кричали: «До в'язниці! Судити його! Хай живе Феррер!» Після недовгої перемовки затятих погромників було відтиснуто, їхні супротивники заволоділи дверима, щоб захистити їх від нових нападів і забезпечити прохід для Феррера. Декотрі з них прокричали тим, хто перебував у будинку (на щастя, пробоїн було скільки завгодно), попереджуючи, що підходить підмога і щоб завідувач був напоготові «для негайного відправлення до в'язниці, гм... зрозуміли там чи ні?».

— Це що, той самий Феррер, який допомагає складати укази? — спитав у свого нового сусіда наш Ренцо, пригадавши, як адвокат прокричав йому тоді просто на вухо «скріпив Феррер», показуючи підпис під папером.

— Він самий, великий канцлер,— почулося у відповідь.

— Він благородний чоловік, правда?

— Ще б пак! Таж він пустив хліб по дешевій ціні, а інші не хотіли. А ось тепер він приїхав забрати до в'язниці завідувача за те, що той вчинив несправедливо.

Немає потреби додавати, що Ренцо відразу став на бік Феррера. Йому захотілося негайно пробратися чимближче до нього. Зробити це було нелегко. Однак, роздаючи штурхани праворуч і ліворуч, працюючи ліктями, як звиклий горець, він зумів прокласти собі шлях і проштовхатися в перший ряд з того боку, де була карета.

Карета якраз заїхала в натовп і саме в цю хвилину спинилася через одну з перепон, неминучих під час таких поїздок. Старий Феррер виставляв то в одні, то в другі дверцята своє лагідне усміхнене обличчя з тим виразом, який він завжди тримав про запас на випадок, коли йому доводилося перебувати в товаристві дона Філіппа IV; проте він був змушений і при цій нагоді зробити так. Він щось говорив, але через загальний шум, гамір сили-силенної голосів та вигуки: «Хай живе!», якими зустрічали канцлера, тільки небагатьом щастило розчути його слова. Тому він допомагав собі жестами: то доторкався кінчиками пальців до губів, ніби зриваючи з них поцілунки, які змахом обох рук посилав публіці праворуч і ліворуч на знак подяки за доброзичливе прийняття; то, вихиляючись із дверцят, звільна помахував руками, прохаючи дати дорогу, або ж граційним порухом опускав їх, просячи хвилинної мовчанки. Коли це йому ненадовго вдавалося, то ті, хто стояв зовсім близько, могли почути й потім повторювати окремі його слова: «Хліб, добробут; я прибув навести порядок; прошу, дайте дорогу». Відтак, оглушений і пригнічений шумом стількох голосів, виглядом цього зборищі людей, вбитих пліч-о-пліч, стомлений тисячами скерованих на нього поглядів, він на мить відхилявся на спинку карети, сопів, відсапувався й шепотів собі під носа: