Алессандро Мандзоні - Заручені

— Тепер,— кричав один,— виявився нахабний обман тих мерзотників, які заявляли, нібито немає ні хліба, ні борошна, ні зерна. Тепер усе видно, мов на долоні, і їм годі нас дурити далі. Хай живе достаток!

— А я вам кажу — все це ні до чого,— говорив другий,— це однаково, що дірка в воді; буде навіть гірше, коли не поквитатися з ними як належить; хліб вони продаватимуть дешево, зате домішуватимуть туди отрути, щоб перетруїти бідних людей як мух. І так уже кажуть, що нас забагато; в хунті так прямо й заявлено; я вже це знаю напевне, бо сам чув про це від своєї куми, а вона подружка родича кухонного служника одного з цих синьйорів.

Третій з піною на губах знай лаявся, притискуючи шматок носовика до скуйовдженої й закривавленої голови. А дехто з його сусідів, наче щоб утішити його, вторив йому.

— Дорогу, дорогу, синьйори, коли ваша ласка, дозвольте пройти бідному батькові родини, що несе їсти п'ятьом своїм дітям,— так говорив чоловік, який ішов, похитуючись під вагою величезного мішка з борошном; і всяк намагався відступитися, щоб дати йому пройти.

— Як на мене,— говорив пошепки один своєму співрозмовникові,— то я дам драла. Я чоловік бувалий і знаю, чим починаються й кінчаються такі справи. Ці дурні, які зараз так галасують, завтра або післязавтра сидітимуть по домівках, дрижачи від страху. Я вже бачив декотрих синьйорів, які вештаються, прикидаючись дурниками, а насправді все примічають, хто та що. А потім, коли все скінчиться, підіб'ють підсумок і візьмуться за кого належить.

— Хто підтримує пекарів,— кричав дзвінкий голос, привернувши увагу Ренцо,— так це завідувач продовольством.

— Усі вони негідники,— мовив хтось поблизу.

— Само собою, але він усьому голова,— відказав перший.

Завідувач продовольством, якого щороку вибирав губернатор з-посеред шести нобілів, запропонованих радою декуріонів, був головою цієї ради і Трибуналу продовольства. Цей трибунал, із дванадцяти членів, також нобілів, на додаток до інших обов'язків, відав головним чином продовольством. Той, хто посідав цей пост у голодні й непевні часи, неминуче мав здобути славу винуватця всіх нещасть, якщо тільки він не діяв, як Феррер, що було поза його можливостями, навіть якби він і додумався до цього.

— Лиходії! — вигукував іще один.— Чи ж можна чинити безсовісніше? Бач, до чого дійшли! Кажуть, що великий канцлер — дід, який зовсім здитинів; хочуть підірвати довіру до нього, щоб порядкувати самим. Спорудити б велику клітку та посадовити їх туди, і нехай харчуються викою та плевелами, як вони хотіли примусити нас.

— Дорого обійшовся нам цей хліб! — квапливо говорив якийсь чоловік.— Каміняччя — ось що сипалося градом! Скільки ребер переламано в тому натовпі! Не знаю, як уже й додому дістатися.

Слухаючи отакі речі — не можу сказати, чи вони чогось навчили його, а чи тільки приголомшили — і дістаючи звідусіль штурхани, Ренцо врешті підійшов до пекарні. Натовп уже порідшав, тож він міг роздивитися страшну картину нещодавнього погрому. Стіни ушкоджено камінням та цеглинами, тиньк повідвалювано, вікна позривано з завіс, двері повисаджувано.

«Недобре це діло,— подумав про себе Ренцо.— Якщо вони отак погромлять усі пекарні, то де тоді пектимуть хліб? По колодязях, чи що?»

Час від часу з крамниці хто-небудь виходив, несучи шматок ящика від місилки, лаву, корзину, рахункову книгу, одно слово, щось із начиння цієї злощасної пекарні, і з голосним криком: «Дорогу! Дорогу!» — проходив через натовп. Усі прямували в один бік і, очевидно, до певного місця.

«Що ж там іще може бути таке?» — знов подумав Ренцо й подався слідом за чоловіком, який, зв'язавши у в'язку поламані дошки та тріски, завдав усе це собі на спину і побрався, услід за іншими, вулицею, що огинала північний бік собору й дістала свою назву від сходинок, які там колись були і яких віднедавна вже немає. Бажання спостерігати події не завадило нашому горцеві, коли він підійшов до величезного собору, спинитися, і, розкривши рота, подивитися вгору. Потім він прискорив крок, щоб наздогнати того, хто правив йому ніби за провідника. Звернувши за ріг і глянувши на фасад собору, тоді ще в основному не опоряджений і досить далекий від завершення, він рушив далі — все за тим самим чоловіком, що прямував до центру площі. В міру того, як чоловік з в'язкою посувався вперед, натовп робився чимраз густіший, але давав йому дорогу; той розтинав людський потік, і Ренцо, знай тримаючись його, пройшов у самісіньку середину натовпу. Тут був вільний простір, а посередині — купа вугілля (залишки вищезгаданого устаткування пекарні). Всюди лунали оплески й стояв гул від незліченних радісних вигуків та прокльонів.