Алессандро Мандзоні - Заручені

І справді, кругом був помітний рух і стояв той невмовкаючий шум, який завжди буває надвечір у селі й по якому через кілька хвилин западає врочиста нічна тиша. Жінки вертали з поля, несучи на руках немовлят і ведучи за руку старшеньких, яких учили повторювати за ними вечірню молитву; вертали чоловіки з заступами та мотиками на плечах. Через відчинені двері де-де було видно блимання вогників, запалених до вбогої вечері. На вулиці чулися взаємні привітання, зрідка — слова про поганий урожай та голодний рік; і, заглушаючи розмови, лунали розмірені й дзвінкі удари дзвонів, вістуючи кінець дня. Побачивши, що два переслідувачі пішли геть, Ренцо з братами подалися своєю дорогою; темрява швидко густішала, і час від часу Ренцо нагадував про щось то одному, то другому з братів. Коли вони підходили до Лючіїного будиночка, уже впала ніч.

Проміжок між першою думкою про страшний захід і його здійсненням, як сказав один не позбавлений геніальності варвар [52] Мандзоні посилається на одне місце з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар» (дія II, сцена І), водночас іронізуючи з визначення, яке відомий французький філософ-просвітитель Вольтер дав великому англійському драматургові. , це сон, повний привидів і страхів. Лючія вже багато годин пробувала під владою такого тривожного сну; і навіть Аньєзе, сама Аньєзе, заводійка справи, замислилась і через силу знаходила слова, щоб підбадьорити дочку. Однак, коли настає час діяти, душа пробуджується й цілком змінюється. Страх і сміливість, які боролися одне з одним, поступаються місцем новим страхам і новій сміливості; задумане постає перед нашим внутрішнім зором зовсім по-новому: те, що досі страшило найбільше, раптом видається легким для виконання; і навпаки, перешкода, на яку попервах ледве зважали, уявляється велетенською; уява в розпачі б'є відбій; руки й ноги ніби відмовляються слухатись, і серце не дотримує обіцянок, даних із такою певністю. Коли Ренцо несміливо постукав у двері, Лючію охопив жах: вона вирішила перетерпіти будь-що, розлучитися з ним навіки, аби тільки не здійснювати ухваленого рішення. Та коли він став у дверях, мовивши: «А ось і я,— ходімо!», коли всі виявили готовність іти без вагань, оскільки справу було вирішено безповоротно, Лючії забракло духу вчинити опір і, з трепетом узявши матір під руку, вона вирушила разом з усією компанією шукачів пригод, неначе її тягла невидима сила.

Мовчки й неквапно вийшли вони зі свого будиночка в темряву й рушили в дорогу стороною від села. Найпростіше було б піти навпростець через село — це привело б їх прямо до будинку дона Абондіо; проте вони вибрали обхідний шлях, щоб залишитися непоміченими. Стежками поміж садами та полями наблизились вони до будинку курато, а потім розділилися. Заручені сховалися за рогом будинку. Аньєзе залишилася з ними, але трималася дещо попереду, щоб вчасно перехопити й затримати Перпетую. Тоніо з пришелепкуватим Жервазо, який нічого не вмів робити без вказівки, але без якого годі було обійтися, сміливо підійшли до дверей і постукали.

— Хто це в таку пізню годину? — зачувся голос із щойно розчиненого вікна — то був Перпетуїн голос.— Хворих в селі, здається, немає. Чи не сталось яке-небудь лихо?

— Це я,— відповів Тоніо,— я з братом, нам треба переговорити з синьйором курато.

— Таж хіба це підхожий час для хрещених людей? — відрубала Перпетуя.— Ну й чемність! Приходьте завтра.

— Послухайте лишень: або я прийду, або й ні. Я одержав трохи грошенят і прийшов віддати борг, про який ви знаєте. Я приніс двадцять п'ять новісіньких берлінг [53] Берлінга — випущена в 1625 р. в Мілані срібна монета з зображеним святим Амброджо на коні, якого вважали заступником міста. . Та коли не можна, то вже потерпіть: розтринькати їх я зумію, а прийду вже, коли зберу інші.

— Зачекайте, зачекайте,— я миттю, туди й назад. Тільки ж чого приходити саме в такий час?

— Таж я сам оце тільки одержав їх. Ото й подумав собі: коли вони в мене долежать до ранку, то ще невідомо, що мені заманеться зробити з ними завтра. А втім, що вдієш: коли для вас година непідхожа, то я не заперечую. Я прийшов, але якщо невчасно, то я й піду собі.

— Ні, ні, зачекайте хвилинку: зараз я вернуся з відповіддю.

І, мовивши це, вона зачинила вікно. Тут Аньєзе відокремилась від заручених і, шепнувши Лючії: «Сміливіше, адже це всього одна хвилина, однаково що вирвати зуба»,— приєдналася до двох братів, які стояли під дверима. Вона заходилася теревенити з Тоніо, щоб Перпетуя, вернувшись одчинити двері, подумала, що вона проходила тут випадково і Тоніо на хвилину затримав її.