Алессандро Мандзоні - Заручені

— Коли ж ви заплатите мені заклад, кузене? — спитав з хитрою усмішкою дон Аттіліо, щойно служники поприбирали зі столу й віддалилися.

— День Сан-Мартіно ще не минув.

— Однаково, можете заплатити мені хоч і зараз,— адже встигнуть перейти всі святі за календарем, перш ніж...

— А це ми ще побачимо.

— Даремно ви граєте роль хитруна, кузене. Адже я все зрозумів і так певний виграшу, що ладен іще раз забитися об заклад.

— Щодо чого?

— Та що чернець... Одне слово, оцей от чернець наставив вас на шлях істинний.

— Таке скажете!

— Наставив, любий, безперечно наставив. І я, з мого боку, навіть радий цьому. І справді, це ж буде чудове видовище, коли ви каятиметесь у своїх гріхах з опущеними додолу очима. А як запишається сам чернець! Із неабияким переможним виглядом, із високо піднесеною головою повернеться він до свого монастиря! Такий улов буває не щодня! Можете не сумніватися, що він почне ставити вас усім за приклад, а коли вирядиться з проповіддю трохи далі, то всіляко розводитиметься про ваші похвальні діяння. Так, здається, й чую його голос.— І він провадив проповідницьким тоном, гундосячи й супроводячи слова іронічними жестами: — «В одній країні світу цього, яку я через повагу не стану називати, проживав, о любі чада мої, і ще й досі проживає один розпусний дворянин, друг скорше гарненьких жінок, аніж доблесних чоловіків. Звикнувши будь-яку траву збирати в пучечки, накинув він оком на...»

— Ну, годі, годі,— урвав його дон Родріго, якого слова двоюрідного брата чи то розізлили, чи то розсмішили.— Якщо ви хочете подвоїти заклад, я згоден.

— Чорт забирай! Чи ж, бува, не ви навернули ченця?

— Не говоріть мені про нього. Що ж до закладу, то справа вирішиться в день Сан-Мартіно.

Цікавість графа розпалилася. Він засипав кузена запитаннями, та дон Родріго зумів ухилитися од відповіді, знай посилаючись на вирішальний день і не, бажаючи розкривати супротивній стороні своїх намірів, які ще не тільки не здійснювались, ба навіть не визначились остаточно.

Наступного ранку дон Родріго знов прокинувся доном Родріго. Тривога, викликана словами «настане день», щезла разом із нічними сновидіннями, зосталося лише шаленство, розпалюване почуттям сорому за миттєву слабкість. Вчорашня урочиста прогулянка, уклони, гостинний прийом та кузенове під'юджування,— все це неабияк сприяло поверненню попередньої відваги. Щойно вставши, він наказав покликати Грізо. «Ну, великі передбачаються справи»,— сказав собі подумки старий служник, діставши наказ, бо ж чоловік із цим прізвиськом був не хто інший, як ватажок браві, той, на кого покладалися найбільш ризиковні й найбільш лиходійські заходи, найдовіреніша особа з близького оточення синьйора, відданий господареві душею й тілом як із вдячності, а так само й з корисливості. Відкрито, серед білого дня вбивши людину, прийшов він просити захисту у дона Родріго, і той, прикривши Грізо своєю лівреєю, врятував його від усяких розшуків з боку правосуддя. Отак, ціною участі в будь-якому подальшому злочині, який йому наказували вчинити, Грізо купив собі безкарність за вчинений перший. Для дона Родріго це було неабияким надбанням: не кажучи вже про те, що Грізо був безперечно найхоробріший з усієї банди, він воднораз правив за живий доказ того, що його заступник може безкарно порушувати закони,— тож всесилля дона Родріго від цього зросло як насправді, так і в свідомості його оточення.

— Грізо,— сказав дон Родріго,— маєш нагоду показати, чого ти вартий. Іще до завтрашнього дня Лючія повинна бути в моєму палаці.

— Ніхто ніколи не насміє сказати, що Грізо не виконав наказу свого пана.

— Бери скільки потрібно людей, наказуй і порядкуй, як вважатимеш за потрібне, аби тільки справа скінчилася гаразд. Та головне, дивись, щоб вона при цьому не постраждала.

— Трошки наполохати її доведеться, синьйоре, щоб вона не вчиняла великого шуму,— цього годі уникнути.

— Трохи наполохати... Так, так, звичайно, це необхідно. Та тільки щоб жодна волосина не впала їй з голови, а головне, виявляй до неї цілковиту шанобливість. Зрозумів?

— Квітку, синьйоре, і ту неможливо зірвати й принести вам, синьйоре, не торкнувшися її. Але буде допущено не більше того, що виявиться вкрай необхідним.

— Усе це на твою відповідальність. Однак... як ти візьмешся за цю справу?

— Я саме про це думав, синьйоре. На наше щастя, її будинок стоїть край села. Нам потрібне місце для засідки, і якраз неподалік є самотня, покинута хатинка серед поля, та сама хатинка...— а втім, ваша світлість про ці речі нічого не знає...— це хатинка, яка згоріла кілька років тому, а коштів на відбудову не було, і її покинули, а тепер туди злітаються відьми, але мені начхати: нині не шабаш! Наші селюки з їхніми забобонами за жодні гроші, ні в яку ніч тижня не зосміляться туди й носа поткнути. Отже, ми можемо вирядитися туди й засісти там із цілковитою певністю, що ніхто не з'явиться і не зіпсує нам справи.