Алессандро Мандзоні - Заручені

Однак читачеві час уже дізнатися щось певніше про цих таємничих волоцюг. І, щоб повідомити йому про все, нам доведеться вернутися назад і знов зустрітися з доном Родріго, якого ми залишили вчора, коли пішов падре Крістофоро, в одній із кімнат його палаццо.

Як ми вже сказали, дон Родріго міряв широкими кроками кімнату, де зі стін на нього дивилися родинні портрети кількох поколінь. Коли він підходив близько до стіни й повертався, то бачив просто перед собою одного із своїх войовничих предків, грозу ворогів і власних солдатів, з лютим поглядом, з коротким цупким волоссям, з довгими, настовбурченими в усі боки, гостро закрученими вусами й з ніби стесаним підборіддям. Герой був зображений у повний зріст, у масці, латах на стегнах, панцері, нарукавниках, рукавицях — усе це з заліза. Права його рука впиралася в стегно, ліва спочивала на ефесі шпаги. Дон Родріго дивився на нього; а коли підступав аж до портрета й знов повертався, то перед ним поставав уже інший предок — суддя, гроза позивачів і адвокатів; він сидів у здоровенному оббитому червоним плисом кріслі, убраний в простору чорну мантію. І взагалі, весь у чорному, крім білого коміра з широкими брижами та горностаєвої підкладки з навмисне відкинутим краєм (відмітна ознака сенаторів, які, певна річ, носили цю підкладку тільки взимку,— ось чому не зустрінете портрета сенатора в літньому вбранні), худий, насуплений, він тримав у руках якесь там прохання й аж наче казав: «Це ще побачимо». По один його бік пишалася поважна дама, гроза своїх служниць; по другий — абат, гроза своїх ченців,— одно слово, все це були люди, які наганяли страх, і від полотен ніби віяло цим страхом. Пробуваючи віч-на-віч зі своїми спогадами, дон Родріго геть знавіснів. Він згорав від сорому й ніяк не міг заспокоїтись від думки, що якийсь там чернець посмів чіплятися до нього з повчаннями в дусі Натана [49] Натан — біблійний пророк-мораліст. . Він складав і відкидав усякі можливі плани помсти, жадаючи вдовольнити свою пристрасть, а воднораз і те, що він іменував честю. І тільки коли йому в вухах знов бриніло (подумати лишень!) недомовлене пророцтво і, як ото кажуть, ішов поза шкірою мороз, він був готовий відкинути всяку думку про те, щоб дістати це подвійне задоволення. Зрештою, щоб абичим зайнятися, він покликав служника й звелів переказати вибачення чесному товариству, поскільки його буцімто затримує невідкладна справа. Коли служник повернувся й доповів, що панове пішли, попросивши засвідчити своє шанування господареві, дон Родріго спитав, походжаючи далі:

— А граф Аттіліо?

— Вони пішли з панами, синьйоре!

— Гаразд. Шість чоловік почту для прогулянки, та мерщій! Шпагу, плащ, капелюха — мерщій!

Служник вийшов, уклонившись. Невдовзі він повернувся, принісши шикарну шпагу, яку господар причепив до бока; потім дон Родріго накинув собі на плечі плащ, на голову надяг капелюха з пишними перами, а тоді гордовито насунув його на очі — ознака того, що на морі неспокійно. Коли дон Родріго вийшов, то в дверях побачив шістьох розбійників при повній зброї; вишикувавшись шеренгою й зустрівши його поклоном, вони рушили слідом за ним. Буркотливий, похмурий, пихатий більше, ніж завжди, він вирядився на прогулянку в бік Лекко. Селяни та ремісники, бачачи його, тислися до стіни й здалека, скидаючи головні убори, били йому низькі поклони, на які він не звертав уваги. Як підлеглі, вклонялись йому й ті, що в очах решти населення самі вважалися синьйорами; річ у тім, що на цілий окіл не було жодного чоловіка, який бодай приблизно міг би зрівнятися з ним своїм походженням, багатством, зв'язками та прагненням використати все, аби тільки піднятися вище інших. До тих синьйорів він виявляв величну прихильність. Того дня не випало, але коли йому випадало зустрітися з іспанцем, синьйором кастелланом, то обидва однаково низько вклонялися, неначе цей вияв поштивості відбувався між двома володарями, яким нема чого ділити між собою, але які, задля пристойності, виявляють честь один одному. Щоб розвіяти нудьгу, якось відігнати образ ченця, що невідступно тривожив його уяву, і набратися нових вражень, дон Родріго сьогодні завернув до одного будинку, куди звичайно ходило чимало люду й де його зустріли з отією метушливою й поштивою гостинністю, яку приберігають для людей, котрі вміють примусити дуже любити себе й так само дуже боятися. І тільки з настанням ночі повернувся він до свого палаццо. Граф Аттіліо також повернувся на цей час. Їм подали вечерю, за якою дон Родріго сидів замислений і говорив мало.