Алессандро Мандзоні - Заручені

Суперечка не вщухала, й здавалось, їй не буде кінця, коли нараз квапливий стукіт сандалів та лопотіння сутани, схоже на звуки, що їх спричинюють повторні пориви вітру, вдаряючи в завислі вітрила, звістили про наближення падре Крістофоро. Всі вмовкли, а Аньєзе ледве встигла шепнути на вухо Лючії: «То дивись же, не пробалакайся при ньому!»

Коли падре Крістофоро з'явився, він був подібний до хорошого полководця, який програв не зі своєї вини важливу битву і був засмучений цим, хоч і не занепав духом, стурбований, але не розгублений, і з усією швидкістю, але без усякої паніки, поспішав туди, куди його кликала необхідність, щоб укріпити слабкі місця, зібрати війська й повіддавати нові накази.

— Мир вам,— мовив він, заходячи.— Так от, від цього чоловіка сподіватись нічого; тож тим паче треба покладатися на бога, і в мене вже в деяка запорука його заступництва.

Хоча ніхто з трьох і не покладав великих надій на спробу падре Крістофоро, бо ж тиран, який відмовляється від насильства без усякого примусу, єдино на догоду звичайним благанням, був би не тільки рідкісним, а просто-таки нечуваним явищем,— і все ж сумна звістка була ударом для всіх. Жінки посхиляли голови, але в душі Ренцо гнів переборов пригніченість духу. Ця звістка застала його вже досить озлобленим від численних сумних несподіванок, марних спроб, обманутих надій, а крім того, в дану хвилину його ще й дратувала Лючіїна впертість.

— Хотів би я знати,— закричав він, скрегочучи зубами й повишуючи голос, чого ніколи раніше не дозволяв собі в присутності падре Крістофоро,— хотів би я знати, які докази наводив цей пес, аби довести... аби довести те, що моя наречена... не повинна бути моєю нареченою.

— Бідний Ренцо! — сумно відповів чернець, ніби закликаючи його лагідним поглядом до упокорення.— Якби насильник, збираючись учинити несправедливість, завжди був зобов'язаний давати пояснення, то справи б ішли зовсім інакше, ніж ідуть тепер.

— Виходить, цей пес заявив, що він не хоче просто тому, що взагалі не хоче?

— Він навіть і цього не сказав, бідний мій Ренцо. Адже це вже було б неабияким кроком уперед, якби, чинячи беззаконня, тирани відкрито признавались у цьому.

— Але ж він щось та повинен був сказати? Що ж він говорив, оцей виплодок пекла?

— Його слова я чув, однак не зумів би повторити їх тобі. Слова несправедливого, але всесильного чоловіка доходять до нас і випаровуються. Він може розгнівитися на те, що ти в чомусь підозрюєш його, і воднораз дати тобі відчути, що твоя підозра має під собою грунт; він може образити — і все ж вважати себе самого покривдженим; знущатися й вимагати сатисфакції; залякувати й скиглити, бути нахабним — і вважати себе бездоганним. Не розпитуй більше про це. Він не вимовив ні її імені, ані твого, не показав знаку, що знає вас; не заявив жодних претензій, але... але, на жаль, я мусив зрозуміти, що він непохитний. І все ж покладімося на бога. А ви, бідолашки мої, не занепадайте духом; і ти, Ренцо, повір мені, що я готовий увійти в твоє становище й відчуваю те, що відбувається в твоїй душі. Однак — потрібне терпіння! Це суворе слово, гірке для невірного. Але ти... Невже ти не захочеш подарувати господу богові день-два, взагалі — скільки йому буде потрібно часу для того, щоб дати перемогти справедливості? Час в його владі, і все в божій волі! Покладись на всевишнього, Ренцо, і знай... знайте ви всі, що в моїх руках уже є ниточка, щоб надати вам допомогу. Нічого більше я поки-що сказати не можу. Завтра я вже не зайду до вас; мені доведеться цілий день пробути в монастирі — усе задля вас. Ти, Ренцо, постарайся пройти туди; якщо ж через якийсь непередбачений випадок ти сам не зможеш, тоді пошліть надійну людину, якого-небудь меткого хлопчака,— я ним дам знати про все, що станеться. Проте вже смеркає, і мені треба поспішати до монастиря. Отож вірте і не занепадайте духом! Прощавайте!

І з цими словами він поквапно вийшов і вистрибцем, майже бігом, став спускатися звивистою кам'янистою стежкою, аби тільки не запізнитися до монастиря, ризикуючи дістати добрячу прочуханку або — що для нього було набагато тяжче — єпітимію, яка позбавила б його змоги бути назавтра при повній зброї, щоб виконати те, чого вимагатимуть інтереси його улюбленців.

— Ви чули, що він сказав про цю... як її... про ниточку, яка в нього є, щоб надати нам допомогу? — спитала Лючія.— Треба звіритися на нього. Це такий чоловік, що коли він обіцяє...

— Якщо справа тільки в цьому,— урвала її Аньєзе,— то йому слід було б висловитись ясніше або ж відкликати мене вбік і прямо сказати, в чім тут річ...