Алессандро Мандзоні - Заручені

— Якщо вже я завів з тобою мову про цей боржок, то тому, що я, коли бажаєш, надам тобі змогу сплатити його.

— Ти це серйозно?

— Цілком серйозно! Ну то як? Ти був би задоволений?

— Задоволений? Чорт мене забирай, якби я не був задоволений! Бодай задля того, щоб не бачити більше отих кривлянь та похитувань головою, якими щоразу при зустрічі частує мене синьйор курато. А потім оті його слова: «Тоніо, ви не забули?.. Тоніо, коли ми врешті зустрінемось в отій справі?» Це так мені дошкуляє, аж навіть під час проповіді, коли він отак устромить в мене очі, я боюсь: а раптом він скаже привселюдно: «То де ж мої двадцять п'ять лір?» А хай вони будуть прокляті, оті двадцять п'ять лір! І жінчине золоте намисто йому б довелося повернути мені,— а скільки б я на нього дістав поленти... та тільки...

— Що — тільки?.. Якщо ти мені зробиш маленьку послугу, двадцять п'ять лір для тебе наготовані...

— Та говори врешті!

— Але гляди ж! — мовив Ренцо, приклавши палець до губів.

— Для чого це все? Ти ж мене знаєш.

— Синьйор курато знай вигадує всякі безглузді приводи, щоб відкласти чимдалі моє весілля, а я, навпаки, хочу зробити це чимскоріше. Мені достеменно відомо, що коли до нього прийдуть самі заручені та два свідки і коли я скажу: «Ось моя дружина», а Лючія скаже: «Ось мій чоловік»,— то шлюб уважається взятим законно. Ти мене зрозумів?

— Ти хочеш, щоб я був свідком?

— Саме так.

— І заплатиш за мене двадцять п'ять лір?

— Саме так — оце я й мав на увазі.

— Негідник той, хто не дотримає обіцянки.

— Але треба знайти другого свідка.

— А я вже його знайшов. Отой дурник, мій братик Жервазо, зробить усе, що я йому скажу. Ти його почастуєш вином?

— І обідом,— відповів Ренцо.— Ми приведемо його сюди побенкетувати з нами. Тільки ж чи він зуміє?

— А я його навчу: адже ти знаєш, його мозок увесь дістався мені.

— То до завтра...

— Гаразд!

— Надвечір...

— Чудово!

— Тільки ж гляди! — сказав Ренцо, знов прикладаючи пальця до губів.

— Ото ще мені! — відповів Тоніо, підносячи руку й схиляючи до правого плеча голову з виразом на обличчі: «Ти мене ображаєш».

— А якщо жінка тебе спитає, а вона, звичайно, не мине нагоди...

— Щодо брехні, то я своїй жінці заборгував так, що вже й не знаю, чи пощастить коли-небудь розквитатися з нею. Та вже придумаю якусь небилицю, щоб зацитькати її.

— Завтра вранці,— сказав Ренцо,— ми поговоримо докладніше, щоб гарненько домовитись про все.

І по цьому вони вийшли з шинку. Тоніо попрямував додому, вигадуючи всякі дурниці, щоб розповісти своїм жінкам, а Ренцо пішов повідомити своїх про досягнуту угоду.

Тим часом Аньєзе марно намагалася переконати дочку, котра проти будь-якого її доказу висувала то одне, то друге положення своєї дилеми: або ж ця справа нехороша, і її робити не слід; або ж навпаки, то чому тоді не сказати про це падре Крістофоро?

Ренцо повернувся радісний і, розповівши про все, скінчив вигуком: «Ге?» — що мало значити: «От я, так я! Хіба можна було придумати щось краще? Ви б, мабуть, до цього й не додумалися?» — і таке інше...

Лючія тихенько похитувала головою; інші двоє від надмірного хвилювання мало зважали на неї; так обходяться звичайно з дитиною, не сподіваючись, що вона відразу збагне, що насправді відбувається, і від якої згодом проханнями та вмовляннями вдасться домогтися чого треба.

— Добре воно-то добре,— сказала Аньєзе,— тільки ви не все врахували.

— Чого ж іще бракує? — спитав Ренцо.

— А Перпетуя? Про неї ви й геть забули. Тоніо з братом вона ще впустить; а вас, та ще й удвох!.. Тож гарненько подумайте! їй, мабуть, наказано не підпускати вас і близько, як ото хлопчака до дерева із спілими грушами.

— Як же бути? — мовив дещо збентежений Ренцо.

— А ось як,— я уже все це обміркувала. Піду з вами і я. У мене є один секрет, чим привабити її і так зачарувати, що вона не помітить вас — і ви зайдете. Я покличу її і заведу мову про таке... ось побачите.

— Як вам дякувати! — вигукнув Ренцо.— Я завжди казав, що ви в усьому нам підпора.

— Але все це буде ні до чого,— вела далі Аньєзе,— якщо не вдасться умовити Лючію: вона вперто твердить, що це гріх.

Тоді й Ренцо вдався до своєї красномовності, але Лючію годі було чимось переконати.

— Я не годна відповісти на всі ваші докази,— відказала вона,— а тільки бачу одне: щоб зробити так, як ви кажете, доводиться вдаватися до хитрощів, вигадок, брехні. Ой Ренцо, не так ми з вами почали! Я хочу стати вашою дружиною (вимовляючи це слово і пояснюючи оцей свій намір, вона ніяк не могла оволодіти собою і густо зашарілася), але тільки чесним шляхом, із страхом божим, перед вівтарем. Покладімося в усьому на волю божу. Хіба не знайде вій способу допомогти нам краще, ніж це зможемо зробити ми з усіма нашими штуками та хитрощами? І навіщо приховувати все від падре Крістофоро?