Алессандро Мандзоні - Заручені

Як ми вже сказали, дон Абондіо сидів при слабкому світлі маленького світильника в потертому кріслі, загорнувшися в поношену сутану. Два густих пасма, що вибилися з-під шапочки, густі брови, густі вуса, густа еспаньйолка — усе це, сиве й розкидане по смаглявому зморщеному обличчю курато, скидалося на вкриті снігом кущики на схилі гори, освітлені місячним сяйвом.

— А-а! — повітав він Тоніо, знімаючи окуляри й закладаючи ними книжечку.

— Ви, либонь, скажете, синьйоре курато, що я прийшов невчасно,— мовив Тоніо, вклонившись, вслід за ним це саме досить незграбно зробив і Жервазо.

— Звичайно, пізно,— пізно в усіх відношеннях! Адже ви знаєте, що я хворий?

— О, нам дуже шкода!

— Напевно, ви чули про це. Я хворий і не знаю, коли зможу знову вийти на люди... А для чого ви привели з собою оцього... цього хлопця?

— Та так, задля компанії, синьйоре курато.

— Ну гаразд! Подивимось?

— Ось тут двадцять п'ять нових берлінг — отих, із святим Амброджо на коні,— сказав Тоніо, видобуваючи з кишені згорток.

— Подивимось,— повторив дон Абондіо і, взявши згорток, знову наклав окуляри, розгорнув папір, висипав берлінги, перелічив і пообдивлявся їх з усіх боків, але не виявив ані найменшої вади.

— А тепер, синьйоре курато, поверніть мені намисто моєї Текли.

— Правильно,— відповів дон Абондіо.

Підійшов до шафи, дістав ключа із кишені й, озирнувшись довкола, неначе бажаючи втримати непроханих глядачів на безпечній відстані, прочинив дверцята, затулив отвір своїм тулубом, стромив досередини голову, щоб побачити, де намисто, і руку, щоб взяти його, взяв і, замкнувши шафу, оддав Теклине намисто зі словами: «Усе гаразд?»

— А тепер,— сказав Тоніо,— коли ваша ласка, напишіть чорним по білому...

— А це навіщо? — спитав дон Абондіо.— Адже всі й так знають. Ой! Які люди поробилися підозріливі! То ви що — не вірите мені?

— Як можна, синьйоре курато! Це я вам не вірю? Ви мене кривдите. Та вже коли моє ім'я записано у вас в книжечці там, де борг, якщо ви завдали собі праці записати його один раз, то, знаєте, адже людина не відає ні скільки їй ще жити, ані своєї смертної години...

— Ну, гаразд, гаразд! — урвав його дон Абондіо; буркочучи, він висунув із стола шухлядку, дістав звідти папір, перо та чорнильницю і заходився писати, повторюючи вголос слова в міру того, як вони лягали з-під пера на папір. Тим часом Тоніо, а за його знаком і Жервазо, стали перед столиком так, щоб затулити від пишучого вхідні двері; і, ніби знічев'я, почали човгати ногами по підлозі, аби дати знати нареченим за дверима, що час заходити, і воднораз заглушити шум їхніх кроків.

Коли було зачовгано в чотири ноги, Ренцо взяв Лючію за руку, підбадьорливо потискаючи її, і рушив, тягнучи за собою наречену, яка вся дрижала і не могла зрушити з місця. Вони зайшли тихо-тихо, навшпиньках, тамуючи подих, і сховалися за спинами братів. Тим часом дон Абондіо, скінчивши писати, став уважно перечитувати написане, не відводячи очей від паперу. Потому він згорнув його вчетверо і, мовивши: «Тепер ви будете задоволені?» — зняв окуляри однією рукою, а другою простиг папір Тоніо, звівши на того очі. Простягаючи руку по папір, Тоніо відступив убік, Жервазо, за його знаком,— у другий, і між ними, ніби при щойно розсунутій завісі, з'явилися Ренцо й Лючія. Дон Абондіо спершу неясно, а потім чітко побачив це все, злякався, занімів, розлютився, втямив, що до чого, й прийняв рішення, встигнувши все це за той час, який був потрібен Ренцо, щоб промовити слова: «Синьйоре курато, в присутності цих свідків заявляю: вона моя дружина». Іще не встигли стулитися його вуста, як дон Абондіо, кинувши папір, схопив лівою рукою світильника, а правою стяг зі столика килимову скатертину і, притуливши її до себе, за поспіхом впустивши додолу книжку, папір, чорнильницю та пісочницю, пробрався між кріслом і столиком, підступивши до Лючії. Бідолашка своїм милозвучним і в ту хвилю тремтливим голосом ледве встигла вимовити: «А це...», як дон Абондіо грубо накинув їй скатертину на голову та обличчя, щоб перешкодити доказати всю формулу до кінця. І відразу, кинувши світильника, якого тримав у другій руці, так закутав Лючію в килим, аж вона мало не задихнулася. При цьому він щосили загорлав: «Перпетує! Перпетує! Зрада! Рятуйте!» Світильник, гаснучи на підлозі, слабким миготливим світлом осявав Лючію, яка, геть розгубившись, навіть не намагалася вивільнитися зі скатертини і могла видатися скульптурою з глини, що на неї майстер накинув вогку тканину. Коли ж світло зовсім згасло, дон Абондіо відпустив бідолашну й став навпомацки шукати двері до другої внутрішньої кімнати; знайшовши їх, він ускочив туди й замкнувся, не перестаючи кричати: «Перпетує! Зрада! Рятуйте! Геть із мого будинку, геть!»