Алессандро Мандзоні - Заручені

— Яке нам діло до офіційних осіб стародавніх римлян? Це люди, що діяли просто і в цих питаннях були відсталі,— атож, геть відсталі. Однак, згідно з правилами сучасного лицарства, яке в істинним, я заявляю і наполягаю на тому, що посланець, котрий насмілився вручити лицареві виклик, не спитавши на те дозволу останнього,— зухвалець, тобто найдоторканіший з доторканих, і його треба бити та бити, доки стане сили!

— Та ви мені дайте відповідь на такий силогізм...

— Не бажаю, не бажаю і ще раз не бажаю!

— Та ви тільки послухайте, послухайте лишень! Побити беззбройного — вчинок віроломний; at qui посланець, de quo, був беззбройний, ergo... [38] А оскільки... про якого йде мова... отже... ( латин .)

— Тихше, тихше, синьйоре подеста!

— Що значить тихше!

— Тихше, кажу я вам; що ви мені оце зараз сказали? Віроломний вчинок — це завдати комусь удару шпагою ззаду або ж вистрелити в спину, хоча бувають випадки, коли... А втім, нумо не відходити від теми нашої суперечки. Я готовий погодитися, що, кажучи взагалі, це можна назвати й віроломним вчинком; але ж ударити разів три-чотири палицею пройдисвіта!.. Що ж, по-вашому, треба сказати йому: «Бережись, приятелю, я тебе відлупцюю!» — так само, як би ви ото сказали благородному чоловікові: «Захищайтесь!»? А ви, вельмишановний синьйоре доктор, замість схвально всміхатися на мою адресу та натякати, що поділяєте мою думку, чому ви не підтримаєте моїх аргументів своїм язиком,— тим паче що він у вас гарно підвішений,— щоб допомогти мені переконати цього синьйора?

— Та я...— зніяковіло відповів доктор,— я дістав втіху від цього вченого диспуту і дякую щасливому випадкові, який спричинився до такого витонченого двобою умів. Та й не моє це діло виносити вирок: ваша милість уже призначили суддю... ось, в особі падре...

— Правильно,— озвався дон Родріго,— тільки ж як, по-вашому, може говорити суддя, коли сперечальники не бажають замовкати?

— Мовчу,— сказав граф Аттіліо. Подеста стис губи й підняв руки, ніби на знак послуху.

— Слава тобі господи! А тепер ваше слово, падре,— сказав дон Родріго з напівнасмішкуватою поважністю.

— Таж я вже вибачився, я ж казав, що нічого не тямлю в цій справі,— відповів дон Крістофоро, віддаючи склянку служникові.

— Вибачення недоречні,— закричали обидва кузени,— ми вимагаємо вашого рішення.

— Ну, якщо так,— вів далі чернець,— то, як на мов крайнє розуміння, хотілось би, щоб не було ні викликів, ні посланців, ні ударів палицею.

Співтрапезники вражено перезирнулися.

— Це вже занадто,— сказав граф Аттіліо.— Вибачте мені, падре, але це вже занадто. Відразу видно, що ви не знаєте світу.

— Це він та не знає? — озвався дон Родріго.— Дозвольте мені запевнити вас: знає, любий мій, і то не гірше, ніж ви. Чи не так, падре? Скажіть-бо, скажіть нам, хіба ви в свій час не бешкетували?

Замість відповісти на таке люб'язне запитання, чернець звернувся подумки до себе: «Це вже стосується особисто тебе, але пам'ятай, брате,— ти тут не ради себе самого, тож усе, що стосується тільки тебе, не береться до уваги».

— Нехай так,— сказав граф Аттіліо.— Однак, падре... а як вас звуть, падре?

— Падре Крістофоро,— відповіло відразу кілька голосів.

— Однак, падре Крістофоро, вельмишановний мій заступнику, такими правилами, ви, либонь, перевернете весь свій догори дном. Ні викликів! Ні палиць! Прощавай усяка честь — цілковита безкарність для пройд! На щастя, це неможливо.

— Сміливіше, докторе! — гукнув дон Родріго, якому все дужче хотілось вивести з суперечки обох її заводіїв.— Сміливіше! Адже ваша позиція — визнавати всіх правими. Що ж, подивимось, як ви умудритеся в даному випадку визнати правим падре Крістофоро.

— Сказати про правді,— відповів доктор, вимахуючи виделкою й звертаючись до ченця,— сказати по правді, я ніяк не можу зрозуміти, як це падре Крістофоро, будучи і істинним ченцем, і світською людиною водночас, не подумав про те, що такий погляд, сам по собі правильний і цілком доречний для амвона,— хай буде мені дозволено сказати,— не має ніякої ваги в суперечці про питання честі. Але падре краще від мене знає, що все добре на своєму місці, і я гадаю, що цього разу, вдавшися до жарту, він просто хотів відпекатися від важкої необхідності висловити свою думку. Що можна було відповісти на аргументи, підкріплені мудрістю такою старовинною і все ж вічно новою? Нічого. Так наш падре й учинив.

А дон Родріго, щоб покінчити з цим питанням, порушив інше:

— До речі,— мовив він,— у Мілані ходять чутки про угоду.