Алессандро Мандзоні - Заручені

Фра Крістофоро перейшов сільце, побрався вгору звивистою стежиною й опинився на тісному майданчику просто перед маленьким палаццо. Двері були замкнуті — на знак того, що господар обідав і не бажав, щоб його турбували. Кілька невеликих вікон, що виходили на вулицю, були закриті старезними, поїденими часом віконницями, проте захищені товстими залізними ґратами, а вікна нижнього поверху пороблені на такій висоті, що до них ледве міг дістати чоловік, ставши комусь на плечі.

Всередині панувала повна тиша: перехожий міг би подумати, що цей будинок покинуто, якби чотири істоти, дві живі й дві мертві, не свідчили про присутність мешканців усередині. Два велетенських шуліки, з розправленими крилами й повислими головами, один — безперий і напівз'їдений негодою, другий — іще цілий і пернатий, були прибиті цвяхами до обох половинок воріт; два браві, кожний розлігшися на одній із лавок праворуч і ліворуч від входу, стерегли його, дожидаючи, коли їх покличуть поласувати недоїдками з панського столу. Чернець зупинився в поставі людини, готової чекати, але один із браві підвівся й мовив до нього:

— Ідіть, ідіть сюди, падре, капуцини у нас не чекають, адже ми й дружбі з монастирем. Мені й самому не раз доводилось пожити в ньому, коли перебування на волі робилось не зовсім приємним, і сутужно було б мені, якби монастирські ворота виявилися зачиненими.

Говорячи це, він двічі стукнув дверним молотком. У відповідь ізсередини залунали гавкіт і виття вівчарок та шавок, і за якусь хвилю з бурчанням вийшов старий служник; однак, забачивши ченця, він низько вклонився, руками та окриками втихомирив собачню, запросив гостя до тісного дворика й замкнув за собою двері. Провівши його до невеликої кімнати й дивлячись на нього не без певного подиву та поштивості, він спитав:

— Ви, бува, не падре Крістофоро з Пескареніко?

— Оце я і є.

— Ви — і тут?

— Як бачите, чоловіче добрий.

— Мабуть, у хорошій справі, у хорошій,— провадив старий, буркочучи собі під ніс і йдучи далі,— добро можна чинити всюди.

Пройшовши ще дві-три темні кімнати, вони наблизилися до входу в їдальню. Звідти чувся змішаний стукіт виделок, ножів, склянок, тарілок, а над усім цим лунав безлад голосів, що забивали один одного. Чернець хотів був піти звідти й засперечався біля самісіньких дверей із служником, щоб дістати змогу перечекати десь у куточку, доки скінчиться обід, але тут розчинилися двері, й такий собі граф Аттіліо, який сидів проти входу (це був двоюрідний брат господаря, і ми вже згадували про нього, не називаючи на ймення), помітивши виголену голову та чернечу сутану й зрозумівши скромний намір смиренного старця, загорлав: «Агей! Агей! Куди ж бо ви, шановний падре? Завітайте, завітайте сюди!»

Хоч дон Родріго й не міг точно здогадатися про причину цих відвідин, однак, за якимсь неясним передчуттям, був, мабуть, не проти ухилитися від зустрічі з гостем. Та оскільки легковажний Аттіліо вже так гучно запросив ченця, то він озвався й собі: «Ідіть, ідіть сюди, падре». Той підійшов, уклоняючись донові Родріго й відповідаючи порухами обох рук на привітання співтрапезників.

Чесний чоловік, стоячи перед зловмисником, звичайно уявляється нам (не скажу, що всім) з високо піднятим чолом, твердим поглядом, випнутими грудьми й добре підвішеним язиком. Однак насправді для такої постави потрібен такий збіг обставин, який виникає досить рідко. Тож не дивуйтесь, що фра Крістофоро, попри все своє чисте сумління й тверду певність правоти відстоюваної ним справи, повнячись змішаним почуттям жаху й уболівання до дона Родріго, стояв перед ним з якимсь смиренним і поштивим виглядом: перед тим самим доном Родріго, котрий сидів за столом, у власному будинку, у власному царстві, оточений друзями, виявами шанобливості та всякими знаками своєї могутності, з таким виразом на обличчі, перед яким на будь-чиїх устах завмерло б усяке благання, не говорячи вже про вмовляння, напучення чи докори. По праву руч сидів уже згадуваний Аттіліо, його двоюрідний брат. Чи ж варто говорити про цього його товариша по розпусті та насильству, прибулому з Мілана погостювати кілька днів. По ліву руч і по другий бік столу сидів з великою поштивістю, однак не без виразу деякого самовдоволення, синьйор подеста [34] Подеста — вища адміністративна особа в італійських містах. , саме той, кому теоретично належало б заступитися за Ренцо Трамальїно й покарати дона Родріго за те, про що описано вище. Навпроти подеста, з виглядом улесливої поштивості, сидів наш доктор Крутій у чорному плащі та з червонішим ніж звичайно носом; а навпроти обох кузенів сиділи два незначні безособові персонажі, про яких у нашій історії говориться тільки, що вони знай їли, пили, кивали головами й, усміхаючись, висловлювали схвалення, хоч би там що сказав будь-який співтрапезник, якщо це тільки не викликало заперечень з чийогось боку.