Алессандро Мандзоні - Заручені

Хоча найбільший наплив народу був не з того боку, звідки троє наших утікачів прямували до долини, а з протилежного входу в неї, проте й тут їм назустріч траплялися супутники й товариші в біді, які вже повиходили або починали виходити з попередніх доріжок та вузьких путівців на великий шлях. За таких обставин усі зустрічні відчувають себе немов давні знайомі. Щоразу, коли віз наздоганяв якогось пішохода, подорожні засипали одне одного запитаннями й відповідями. Хто втік загоди, як і наші подорожні, не дожидаючи приходу солдатів; хто уже чув звуки барабанів і труб; хто навіть устиг побачити самих солдатів і описував їх так, як звичайно описують щось перелякані люди.

— Нам іще поталанило,— говорили обидві жінки,— тож подякуймо Господові. Кат його бери, все те майно: хоч самі зосталися цілі.

Але дон Абондіо не бачив причини радіти разом з ними. Навпаки, оцей наплив народу, а ще більший наплив з другого боку долини, про який він здогадувався, починав вселяти в нього тривогу.

— Оце так історія! — буркотливо казав він обом жінкам, коли нікого не було поблизу.— Оце так історія! Хіба ви не розумієте, що дозволити збиратися такій тьмі народу в одному місці — це однаково ніби навмисне заманювати сюди солдатів? Адже всі забирають із собою своє добро, і в будинках не залишається нічого; тож солдати й розміркують, що, мовляв, там нагорі накопичились усякі скарби! І неодмінно завітають туди. Нещасний я чоловік: вліз у таку халепу!

— Та що ви! Навіщо ж їм дертися нагору? — відказувала Перпетуя.— У них своя дорога. До того ж я завжди чула, що під час небезпеки краще, коли збирається багато людей.

— Багато! Багато! — перекривив її дон Абондіо.— Нещасна жінка! Хіба ви не знаєте, що один ландскнехт із'їсть живцем цілу сотню таких, як ми? Та й потім, коли вони розпочнуть свої дурні витівки, то велика нам буде радість! Воюватися з ними? Ох, я нещасний! То вже краще було йти просто в гори. І загорілося ж усім зібратися в одному місці!.. Які ж бо дурні! — пробурчав він тихше.— Усі знай сунуть, знай сунуть сюди — одні за одними, наче вівці, без усякого пуття.

— Як отак міркувати,— зауважила Аньєзе,— то й вони можуть сказати про нас те саме.

— Та помовчіть хвильку,— мовив дон Абондіо,— балаканиною тут годі зарадити. Що зроблено, те зроблено. Коли ми вже тут, то доведеться тут і залишитися. Усе буде за волею провидіння. Нехай нам бог помагав.

Але його настрій ще дужче погіршав, коли він побачив при вході в долину неабияку варту з озброєних людей, що стояли біля дверей якогось будинку та розташувалися на нижньому поверсі. Усе це скидалося на казарму. Він куточком ока глянув на них. Це були вже не ті обличчя, які йому довелося побачити під час своїх перших злощасних відвідин; коли серед них і траплялися декотрі з попередніх браві, то ці, в усякому разі, помітно змінились. І все ж не можна сказати, що це видовище було для нього особливо приємне. «Ох, я нещасний! — подумав він.— Ось вони й починаються, оці дурні витівки. Та інакше й не могло бути: від такого чоловіка цього й слід було сподіватися. Тільки ж що він надумав? Воювати, чи що? Зображати з себе короля? Ой, я нещасний! За таких обставин хоч під землю ховайся, а він усіляко намагається привернути до себе увагу, сам так і лізе на очі,— коли ваша ласка, ласкаво просимо!»

— От бачите, господарю,— сказала йому Перпетуя,— і тут є хоробрі люди, вони зуміють захистити нас. Хай-но тепер поткнуться сюди солдати! Тут народ зовсім інший, це не наші боягузи, які тільки й уміють що давати драла.

— Та цитьте-бо ви! — стиха, але сердито відповів дон Абондіо.— Цитьте! Ви й самі не знаєте, що кажете. Благайте бога, щоб солдати поспішали й не завітали сюди поцікавитись, що тут діється і як у цім місці хочуть зробити справдешню фортецю. Хіба ви не знаєте, що на те вони й солдати, щоб брати фортеці? Більше їм нічого й не треба. Для них піти на приступ — однаково що піти на весілля: адже все, що вони знайдуть,— їхня здобич, а людей вони просто дорізують. Бідний я! Усе одно подивлюся, чи не можна де сховатися серед цих скель. Але в битву вони мене не заманять, не заманять, оце вже дзуськи!

— Ну, коли ви навіть боїтеся, щоб вас захищали і допомагали вам...— почала була Перпетуя.

Але дон Абондіо гостро, хоча й стиха, урвав її:

— Замовкніть, та дивіться не подумайте переказувати комусь ці розмови. Запам'ятайте, що тут треба завжди робити веселе обличчя й погоджуватись з усім, хоч би що ви побачили.