Алессандро Мандзоні - Заручені

Коли вони зайшли до замку, синьйор наказав провести Аньєзе і Перпетую до однієї з кімнат приміщення, виділеного для жінок, яке займало три боки другого дворика, в задній частині будівлі, що стояла на видовженому виступі скелі, просто над безоднею. Чоловіків поміщено в правому й лівому крилі другого дворика і в тому, який виходив просто на еспланаду. Середня будівля, що ділила обидва дворики, з'єднані між собою широким коридором, якраз проти головних воріт, була частково зайнята харчовими припасами, а також правила за склад для речей, що їх утікачі хотіли зберегти цілими. В чоловічому приміщенні було кілька кімнат, призначених для духовних осіб, які могли прибути до замку. Безіменний сам провів туди дона Абондіо, що першим вступив у помешкання.

Наші втікачі прожили в замку днів двадцять три — двадцять чотири серед безперестанного руху, в великому товаристві, яке, особливо в перші дні, чимраз більшало. А втім, нічого надзвичайного не сталося. Либонь, не минало й дня, щоб не доводилося братися до зброї. Онде звідти йдуть ландскнехіи! Он там показались каппеллетті! При всякому такому русі Безіменний посилав у розвідку, а коли треба було, то й сам очолював людей, яких завжди тримав при зброї, і вирушав з ними за межі долини, в той бік, звідки загрожувала небезпека. І дивно було бачити цей загін людей, озброєних з голови до п'ят, вишикуваних у бойовому порядку під командою беззбройного чоловіка. У більшості випадків їм траплялися лише фуражири та купки мародерів, які втікали, перш ніж їх встигали злапати. Та одного разу, переслідуючи кількох чоловік, щоб відзвичаїти їх надалі з'являтися в тутешніх місцях, Безіменний отримав звістку, що невелике сусіднє містечко зазнало нападу й пограбування. Те вчинили ландскнехти з різних загонів, які, відставши задля розбою, з'єдналися й стали зненацька нападати на села у сусідстві з тими, де порозташовувалися війська. Вони оббирали й усіляко кривдили жителів. Безіменний звернувся з короткою промовою до своїх людей і повів їх рятувати нещасних.

Прибули вони туди несподівано. Грабіжники, які твердо розраховували на легку здобич, побачили, що їм доведеться мати справу з регулярним загоном, готовим до бою, облишили свій грабунок і, не дожидаючи один одного, кинулися чимскоріше туди, звідки прийшли. Безіменний переслідував їх якийсь час, а тоді, ставши на перепочинок, зачекав, чи не станеться чого-небудь нового. Врешті він повернув додому. Коли він на зворотному шляху переходив урятоване від грабіжників містечко, важко переказати, якими вітаннями та благословеннями проводжали жителі невеликий загін своїх визволителів і їхнього командира.

У замку, серед цього випадкового зборища людей різного стану, звичок, статі та віку, жодного разу не було якогось значного безладу. Безіменний порозставляв у різних місцях варту, яка пильнувала, щоб не виникало жодних непорозумінь, причому це робилося з тим старанням, яке кожен звичайно докладає до всього, в чому належить звітуватися перед господарем.

Крім того, він попросив духовних та інших найавторитетніших з-посеред прихищених тут осіб робити обходи й зі свого боку наглядати за всім. Часто обходив замок і сам Безіменний. Його можна було бачити всюди. Та навіть і за його відсутності вже сама тільки згадка про те, чий це будинок, стримувала від необдуманих вчинків усякого, хто перебував тут. Що ж до розваг, то охочих повеселитися було мало. Думка про домівку та про кинуте майно, а у декого — ще й про близьких та друзів, які позоставалися в більшій небезпеці, вісті, що надходили ззовні,— усе це, послабляючи загальний дух, постійно підтримувало й посилювало у скупченого народу пригнічений настрій.

Проте були й буйні голови, люди міцного гарту й бадьорішого духу, які намагалися провести ці дні чимвеселіше. Вони позалишали свої домівки, не маючи достатньо сили захищати їх, але не знаходили вдоволення в пхиньканні та зітханнях за тим, що неможливо було вернути. Ці не силкувались уявити собі подумки те спустошення, яке, на їхнє лихо, їм таки судилося побачити. Знайомі між собою родини тримались укупі або й, опинившись тут нагорі, вступали в нові дружні зв'язки. Зборище в такий спосіб розпалося на розмаїті гуртки відповідно до уподобань та звичок кожного. Хто мав якісь гроші, той ходив обідати в долину, де з цієї нагоди нашвидкуруч було відкрито кілька шинків. В одних утікачів кожен проковтнутий шматок супроводився зітханнями, і тільки й було мови, що про лихо, яке спіткало їх; інші — навпаки, про злигодні й не згадували, говорили, що про них не слід і думати. Тим, хто не міг або не хотів витрачатися на їду, роздавали хліб, суп і вино. Крім того, щоденно накривали кілька столів для тих, кого господар запрошував на обід окремо. До останніх належали й наші знайомі.