Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Ти мене справді любиш, правда? — запитала спокійно.

Він глянув на неї вниз.

— Ти знаш, що знаш. Нашо воно тобі? — він сказав тихо, дражливо.

— Я хочу, щоб ти тримав мене, не дозволяв мені піти, — сказала вона.

Його очі, здавалося, наповнювалися теплою, м'якою темрявою, в якій не було місця думці.

— Коли? Зараз?

— Ні, у своєму серці. Тоді я захочу вернутися і жити з тобою завжди, скоро.

Він сидів на ліжку, опустивши голову, нездатний думати.

— Ти цього хочеш? — запитала вона.

— Еге ж! — відповів він.

Тоді такими самими очима, затемненими іншим полум'ям свідомості, майже сонно, він глянув на неї.

— Не питай мене зара, — сказав він. — Дай мені час. Я люблю тебе. Я люблю тебе, коли лежу на тобі. Жінка — чудова штука, коли заходиш в неї глибоко, коли дійти до її утроби. Я люблю тебе, твої ноги, і твій стан, і твою жіночність. Я люблю твою ніжність. Я люблю тебе своїм тілом і своїм серцем. Та не питай мене зара. Не примушуй мене відповідати зара. Дай мені зупинитися, де я є, поки я можу. Потім все мене спитаєш. Тепер дай мені час, дай мені час!

І він ніжно поклав їй руку на пагорб Венери, на м'яке коричневе волоссячко, а сам сидів голий і непорушний на своєму ліжку, з лицем застиглим, майже як у Будди. Непорушний, у невидимому полум'ї іншої свідомості, він тримав на ній руку і чекав зміни.

Через якийсь час він дістав і натягнув сорочку, швидко вдягнувся в тиші, глянув на неї ще раз, а вона все ще лежала гола і ледь золотава, немовби над ліжком піднімалася Gloire de Dijon [34] Зоря Діжона ( фр. ). , і вийшов. Вона почула, як він відчинив унизу двері.

А сама ще лежала в задумі, в задумі. Дуже важко було піти, піти з цього дому. Він гукнув з-під сходів: «Пів на восьму!» Вона зітхнула і підвелася з ліжка. Гола маленька кімнатка! Зовсім порожня, тільки невисока тумбочка з шухлядами і невеличке ліжко. Однак дерев'яна підлога чисто вишурувана. А в кутку при слуховому вікні — полиця з якимись книжками, деякі з них бібліотечні. Придивилася. Тут стояли книжки про більшовицьку Росію, книжки про мандрівки, том про атоми й електрони, інший — про будову земної кори і причини землетрусів, тоді пара романів, далі три книжки про Індію. Отож він ще й читав попри все.

Через слухове вікно сонце падало їй на тіло. Вона побачила, як надворі бродила Флосі. Під кущами ліщини імлилися зелені й темно-зелені проліски. Стояв чистий ясний ранок, пурхали й радісно щебетали птахи. Якби тільки можна залишитися! Якби не було того іншого світу диму й заліза! Якби він міг стати її світом.

Вона спустилася вниз стрімкими вузькими дерев'яними сходами. І все ж її б задовольнила ця маленька хатка, тільки б мати свій власний світ.

Він зустрів її вимитий і свіжий, в каміні горів вогонь.

— Щось їстимеш? — спитав він.

— Ні! Тільки позич мені гребінця.

Вона пішла за ним до кухні й розчесала волосся перед дзеркалом шириною з долоню, прибитим до задніх дверей. І тоді приготувалася йти.

Вона зупинилася в маленькому садку перед будинком, дивилася на вкриті росою квіти, на сіру грядку гвоздик, що от-от розкриються.

— Я б хотіла, щоб весь інший світ зник, — сказала вона, — і щоб ми жили тут з тобою.

— Він не зникне, — сказав він.

Вони йшли майже мовчки через дивний зарошений ліс. Та були разом у світі, що належав їм двом. Їй було гірко повертатися назад до Реґбі.

— Я хочу невдовзі прийти і жити з тобою разом, — сказала вона на прощання.

Він усміхнувся, не відповідаючи. Вона дісталася додому тихо й непомітно і пішла до своєї кімнати.

На таці для сніданку лежав лист від Гілди. «Цього тижня тато збирається до Лондона, а я заїду до тебе в четвер сімнадцятого червня. Будь готова, щоб ми зразу могли виїхати. Я не бажаю гайнувати час у Реґбі, це — жахливе місце. Можливо, я переночую в Ретфорді у Колменів і прибуду в четвер до ланчу. Ми зможемо виїхати після чаю й заночувати, можливо, у Ґрентемі. Немає сенсу проводити вечір з Кліфордом. Якщо він проти твого від'їзду, то не матиме від цього насолоди».

Отак! Знову її переставляють, мов фігуру на шаховій дошці.

Кліфорд не бажав її від'їзду тільки тому, що не почувався в безпеці під час її відсутності. З якихось причин її присутність дарувала йому відчуття безпеки й свободи робити те, чим він займався. Він багато часу проводив на шахтах, відчайдушно боровся з майже безнадійними проблемами, як видобувати своє вугілля в найекономніший спосіб, а тоді, добувши, — продавати його. Він знав, що треба знайти якийсь спосіб його використання чи переробки, щоб не доводилося його продавати чи щоб не боліла голова, коли продати не вдасться. Та якщо добувати електроенергію, чи можна її буде продавати або використати? А переробляти його в мазут так само надто дорого й складно. Щоб промисловість жила, треба ще більше промисловості, це як божевілля.