Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

— Сподіваюся, ні, — відповів він. — У всякому разі йди в ліжко, а я спатиму тут, долі.

Вона глянула на нього. Блідий, з насупленими бровами, у своїй огиді він став далекий, наче Північний полюс. Усі чоловіки однакові.

— Я не можу до ранку піти додому, — сказала вона.

— Не треба! Йди спати. Чверть на першу.

— І не збираюся, — сказала вона.

Він перетнув кімнату і взяв черевики.

— Тоді я вийду! — сказав він.

Він почав взуватися. Вона втупилася в нього поглядом.

— Зачекай! — вона затнулася. — Зачекай! Що між нами сталося?

Він зігнувся, зашнуровуючи черевики, і не відповів. Секунда спливала за секундою. Темрява накотилася на неї, мов непритомність. Уся її свідомість умерла, і вона стояла, широко розплющивши очі, дивилася на нього з невідомості й більше нічого не знала.

Відчувши тишу, він підвів погляд і побачив її широко розплющені очі, її розгубленість. І його наче підкинуло, він підвівся, пошкандибав до неї, одна нога в черевику, друга — боса, охопив її руками, притиснув до свого тіла, котре відчуло її біль. І так він тримав її, а вона застигла в його обіймах.

Тоді його руки сліпо помандрували вниз, обмацуючи її, дісталися під одяг, туди, до теплого й ніжного тіла.

— Моя любка! — пробурмотів він. — Моя маленька любонька! Не тра нам сваритися! Давай ніколи не сваритися! Я люблю тебе, люблю мацати тебе. Не сперечайся зо мной! Нє! Нє! Нє! Давай будемо разом.

Вона підвела обличчя й подивилася на нього.

— Не хвилюйся, — сказала твердо. — Хвилюватися недобре. Ти справді хочеш бути зі мною?

Широким прямим поглядом вона поглянула йому в обличчя. Він зупинився і раптом закляк, відвернувши лице. Усе його тіло враз завмерло, але не відсахнулося.

Тоді він підвів голову, подивився їй в очі з своєю чудною, трохи глузливою посмішкою і сказав:

— Еге ж! Чорт забирай, давай будемо разом!

— Справді? — сказала вона, її очі наповнилися сльозами.

— Еге ж, справді! Серцем, животом і прутнем.

Він досі усміхався, в очах зблиснула іронія і майнула гіркота.

Вона тихо плакала, вони лягли, і він увійшов у неї прямо там, на килимку коло каміна, повертаючи взаємну рівновагу. І тоді вони швидко пішли в ліжко, адже ставало холодно, і вони втомили одне одного. І вона пригорнулася коло нього, почуваючись маленькою, присищеною, і обоє враз заснули, в одну мить. Так вони лежали, не поворухнувшись, доки над лісом встало сонце й почався день.

Тоді він прокинувся і глянув на світло, фіранки були закриті. Він слухав дикий гамір дроздів у лісі. Має бути чудовий ранок, пів на шосту, час прокидатися. Він так міцно спав! Починався такий новий день! Жінка все ще уві сні, ніжна і згорнута в калачик. Його рука торкнулася її, вона розплющила блакитні зачудовані очі, несвідомо усміхнулась йому в обличчя.

— Ти прокинувся? — запитала.

Він дивився їй в очі. Усміхнувся й поцілував її. Раптом вона підвелася й сіла.

— Уявити тільки — я тут! — сказала вона. Вона озирнулася на побілену маленьку спальню зі скошеною стелею і слуховим вікном, заштореним білими фіранками. Кімната була гола, за винятком пофарбованої в жовтий колір тумбочки і стільця і невеликого білого ліжка, де вони лежали.

— Уявити собі — ми тут! — сказала вона, подивившись униз на нього. Він лежав, прикипівши до неї поглядом, і пальцями пестив їй груди під тонкою нічною сорочкою. Теплий і ніжний, він виглядав таким молодим і красивим. Його очі могли дивитися так тепло. І він був свіжий і молодий, наче квітка.

— Я хочу це скинути! — сказав він і через голову стягнув з неї тонку батистову нічну сорочку. І вона ледь золотава залишилася з голими плечима і довгуватими персами. Йому подобалося легко розгойдувати їй груди, наче дзвони.

— Ти також скинь піжаму, — сказала вона.

— Ех! Ні!

— Так! Так! — командувала вона.

І він скинув стару бавовняну піжамну сорочку і стягнув штани. Окрім рук, зап'ястів, обличчя й шиї, він був білий наче молоко і мав красиве тонке мускулисте тіло. Знову він видався їй таким пронизливо красивим, як тоді, того дня, коли вона побачила, як він миється.

Золоте сонячне проміння торкнулося закритих білих фіранок. Вона відчувала, що воно прагне прорватися до середини.

— О! Встань, відкрий фіранки! Так гарно співають пташки! Впусти сонце, — сказала вона.

Повернувшись спиною, він вислизнув з ліжка, голий, білий і тонкий, трохи сутулячись, підійшов до вікна, відкрив фіранки і визирнув на мить у вікно. Його спина була біла й красива, а маленькі сідниці — прекрасними вишуканою, тонкою чоловічою красою, спина засмагла й тонка, однак сильна.