Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Це було божевілля, і тільки божевільний міг досягти тут успіху. Ну він був трохи божевільний. Коні так гадала. Сама його заповзятість і кмітливість у справах копалень їй здавалися виявом божевілля, самі його стимули були стимулами безуму.

Він розповідав їй про всі свої серйозні проекти, вона слухала з якимось подивуванням і давала йому виговоритися. Тоді цей потік слів припинявся, він вмикав гучномовця, втрачав тяму, хоча, ймовірно, його проекти жили своїм життям у його голові, наче сни.

І тепер кожної ночі він грав в очко, оту солдатську гру, з місіс Болтон, ставлячи шестипенсовики. І знову в картах він поринав у несвідоме чи безтямне збудження чи збуджену нестяму, хоч як це називай. Коні не хотіла його бачити. Та коли вона йшла спати, вони з місіс Болтон грали до другої чи третьої години ранку, безпечно і з дивною хіттю. Місіс Болтон захопила ця хіть не менше, ніж Кліфорда, а може, навіть більше, адже вона майже завжди програвала. Якось вона звірилися Коні:

— Минулої ночі я програла серу Кліфорду двадцять три шилінґи.

— І він узяв у вас гроші? — запитала Коні приголомшено.

— Ну звичайно, моя леді! Борг честі!

Коні відверто вишпетила їх і розгнівалася на обох. У результаті Кліфорд підняв місіс Болтон платню до ста фунтів на рік, щоб та могла грати на ці гроші. Тим часом Коні здавалося, що Кліфорд справді мертвішає.

Нарешті вона оголосила, що сімнадцятого від'їжджає.

— Сімнадцятого! — сказав він. — А коли ти повернешся?

— Найпізніше двадцятого липня.

— Так! Двадцятого липня.

Дивно й глупо він глипнув на неї з непевністю дитини, але з чудною тупою підступністю старика.

— Ти мене не кинеш, правда? — сказав він.

— Як?

— Коли будеш там. Я хотів сказати, чи ти дійсно повернешся назад?

— Впевнена, як ніколи, що повернуся назад.

— Так! Добре! Двадцятого липня.

Однак він справді хотів, щоб вона поїхала. Це дивувало. Він хотів, щоб вона поїхала, цілком певно, щоб зазнала своїх маленьких пригод, можливо, завагітніла і все таке. Водночас він боявся її від'їзду.

Вона з трепетом ждала істинної нагоди кинути його назавжди, чекаючи на той час, коли вони обоє дозріють до цього.

Вона сиділа й розмовляла з лісником про свою подорож за кордон.

— А повернувшися, — сказала вона, — я зможу сказати Кліфордові, що вимушена його покинути. І ми з тобою зможемо поїхати в іншу країну. Поїдемо? До Африки чи до Австралії. Поїдемо?

Вона цілком захопилася своїм планом.

— Ти ніколи не була в колоніях, правда? — запитав він. — Я був в Індії, в Південній Африці і в Єгипті.

— Чому б нам не поїхати в Південну Африку?

— Можна! — він промовив повільно.

— Чи, може, ти не хочеш? — запитала вона.

— Мені байдуже. Мені доволі байдуже, що я роблю.

— Хіба ти не радієш? Чому? Ми не будемо бідувати. У мене прибутку понад шість сотень на рік. Я написала запит. Це небагато, але достатньо, правда?

— Для мене — це багатство.

— О, як усе буде чудово!

— Та мені треба розлучитися, і так само тобі, інакше ми матимемо ускладнення.

Треба було багато чого обміркувати. Іншого дня вона попросила, щоб він розповів їй про себе. Вони були в хатині, а надворі шаліла гроза.

— І ти не був щасливий, коли був лейтенантом, офіцером і джентльменом?

— Щасливий? Що ж. Мені подобався мій полковник.

— Ти любив його?

— Так! Любив.

— А він тебе любив?

— Так! По-своєму він мене любив.

— Розкажи про нього.

Що тут розповідати? Він вийшов з рядових. Любив армію. І ніколи не одружувався. Він був на двадцять років старший за мене. Дуже розумний чоловік і самотній в армії, як і належалося такій людині. По-своєму пристрасний і дуже здібний офіцер. Я перебував під його чарами, доки служив у нього. Я дозволив йому керувати моїм життям. І ніколи не шкодував.

— І ти дуже переживав, коли він помер?

— Я сам був майже при смерті. Та коли видужав, то зрозумів, що якась частина мене померла. Але тоді я вже знав, що все помирає. Усе має свій кінець, якщо вже до цього дійшло.

Вона сиділа й роздумувала. Надворі гриміло. Так ніби вони були на маленькому ковчегу під час потопу.

— Здається, ти так багато пережив, — сказала вона.

— Я? Мені здається, що я вже помирав раз чи двічі. Однак ось я тут, нидію світом, і мене чекають ще більші клопоти.

Вона напружено думала і водночас прислухалася до зливи.

— А по смерті свого полковника ти не був щасливий, як офіцер і джентльмен?

— Ні! Я був у такій гидкій компанії. — Раптом він засміявся. — Полковник, бувало, говорив: «Хлопче, англійські середні класи мають пережувати кожен шматок харчу тридцять разів, їхні кишки такі тонкі, що в них застрягає шматок з горошину. Це найгидкіша банда жіноподібних недоумків, які коли-небудь жили на світі — чванливі, перелякані, навіть коли в них черевик не так зашнурований, гнилі честолюбці, і завжди мають рацію. Це мене вбиває. Лизь-лизь, лизь-лизь — облизують зади, доки мозолі на язиках не наростають, однак завжди мають рацію. Усім правлять недоумки. Недоумки! Покоління жіноподібних недоумків, кожний — наполовину євнух».