Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Коні засміялася. Надворі лив дощ.

— Він їх ненавидів!

— Ні, — була відповідь. — Він не звертав на них уваги. Просто не любив їх. Є різниця. Це тому, що, як він говорив, рядові «томі» стають такими ж недоумками і напівєвнухами з тонкими кишками. Іти таким шляхом — доля людства.

— І простих людей так само, робітників?

— Усіх без винятку. Їхній запал вщух. Автомобілі, кіно, аероплани висмоктали з них останні сили. Кажу тобі, кожне покоління народжує ще більш кроляче покоління з кишками з індійської гуми, з бляшаними ногами й бляшаними обличчями. Бляшані люди! Цей весь більшовизм, це обожнювання механізмів просто вбивають людську істоту! Гроші, гроші, гроші! Весь цей модерновий гамуз ловить свій кайф, коли знищує в людині старі людські почуття, перекручує на фарш старих Адама і Єву. Всі вони однакові. Весь світ такий — убий усе людське; за соверен одріжуть крайню плоть, за два соверени все інше. Одні механічні рухи пенісом. Все однакове. Заплати їм, і вони відріжуть член самого світу. Давай гроші, гроші, гроші, і вони вигорнуть з людства все живе, і всі стануть маленькими динамо-машинами.

Так він сидів у хатині, його обличчя спотворене глузливою іронією. І весь час напружував одне вухо, прислухаючись до грози над лісом. Дощ робив його таким самотнім.

— І це коли-небудь закінчиться? — запитала вона.

— Еге ж. Вони самі себе порятують. Коли вб'ють останнього справжнього мужчину, а всіх інших приручать — білих, чорних, жовтих, всі кольори — до однієї клітки, тоді всі втратять розум. Тому що коріння здорового розуму — в яйцях. Тоді всі збожеволіють і зроблять своє велике аутодафе. Ти знаєш, аутодафе означає акт віри? Еге ж, вони здійснять свій власний грандіозний акт віри. Вони підсадять одне одного.

— Ти маєш на увазі, вони вб'ють одні одних?

— Так, моя качечко! Якщо все буде розвиватися в такому темпі, то через сто років на цьому острові не залишиться й десяти тисяч людей, можливо, навіть десятка не залишиться. Вони залюбки виметуть одні одних.

Грім відкочувався кудись далі.

— Як мило! — сказала вона.

— Дуже мило! Думка про знищення людського роду й про довгу паузу, яка за цим настане, доки виростуть якісь нові істоти, заспокоює тебе найбільше. І якщо все триватиме далі, якщо всі — інтелектуали, художники, уряди, промисловці й робітники несамовито вбиватимуть останнє людське почуття, останню крихту своєї інтуїції, останній здоровий інстинкт, коли все наростатиме в алгебраїчній прогресії, так, як це відбувається нині, тоді: та-та-та-та! Всьому людському родові! Прощавай, мила! Змій ковтнув сам себе і залишив порожнечу, добре заплутану, але не безнадійну. Чудово! Коли страшні дикі пси гавкатимуть у Реґбі і страшні здичавілі шахтарські коні битимуть копитами в тевершелському шурфі! Те deum laudamus! [35] Тебе, Господи, славимо ( латин. ).

Коні засміялася, але доволі безрадісно.

— Тоді тобі має бути приємно, що всі вони більшовики, — сказала вона. — Тобі має бути приємно, що вони поспішають до кінця.

— Так і є. Я не спиняю їх. Не зміг би, якби навіть захотів.

— Тоді чому ж тобі так гірко?

— Зовсім ні! Якщо мій член прокукурікав востаннє, я не проти.

— А якщо в тебе буде дитина? — запитала вона.

Він опустив голову.

— Ну, — нарешті сказав він. — Гадаю, неправильно й гірко приводити на цей світ дитину.

— Ні! Не кажи так! Не кажи так! — благала вона. — Я думаю, в мене буде дитина. Скажи, що ти радий, — вона накрила його руку своєю.

— Я радий, що ти рада, — сказав він. — Та, на мій погляд, це жахлива зрада по відношенню до ненародженої істоти.

— Ах, ні! — вона була шокована. — Тоді ти не можеш по-справжньому хотіти мене! Ти не можеш хотіти мене, якщо маєш такі відчуття!

Знову він мовчав з похмурим обличчям. Знадвору чулося тільки, як ллє дощ.

— Це неправда! — прошепотіла вона. — Це неправда! Існує інша правда. — Вона відчували, йому гірко від того, що вона покидає його, збираючись до Венеції. І це їй було приємно.

Вона розстібнула його сорочку, розкривши живіт, і поцілувала пупок. Тоді поклала на його живіт щоку і обняла рукою його теплі спокійні стегна. Вони були самотні в потопі.

— Скажи мені, що ти хочеш дитину, що надієшся! — вона пробурмотіла, притискаючись обличчям до його живота. — Скажи мені, що ти хочеш!

— Знаєш! — нарешті сказав він, і вона відчула дивний трепет — тіло здригнулося, розслабилось — думка набрала іншого напрямку. — Знаєш, часом я гадав, якщо спробувати тут, навіть між шахтарів! Тепер у них немає доброї роботи, заробітки нікудишні. Якби можна було сказати їм: «Не думайте ні про що, тільки про гроші. Коли доходить до наших потреб, виявляється, що нам мало треба. Давайте не будемо жити задля грошей…»