Девід Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

За мною невтомно, фантастично доглядає місіс Болтон. Вона дивовижний екземпляр. Чим далі живу, тим глибше усвідомлюю, які дивні людські істоти. Деякі з них з тим самим успіхом могли б мати сотню ніг, як у стоноги, або шість, як в омара. Здається, людської послідовності і гідності, яку варто було б очікувати від своїх побратимів по крові, насправді не існує. Можна сумніватися, чи вони хоча б якоюсь мірою існують в окремих людях. У кожному з них.

Скандал з лісником продовжується й наростає, як снігова куля. Місіс Болтон тримає мене в курсі справи. Вона нагадує мені рибу, котра, хоч і німа, поки жива, здається, мовчки видихає плітки через зябра. Все проходить крізь сито її зябрів, і ніщо її не дивує. Так ніби пригоди інших людей становлять для неї необхідний кисень.

Вона стежить за скандалом Мелорза і з мого дозволу посвячує мене до глибин, її велике обурення — воно, щоправда, нагадує обурення актриси, яка грає роль, — спрямоване проти дружини Мелорза, яку вона вперто називає Бертою Коутс. Я глибоко занурився в каламутні життя усіх Бертів Коутс цього світу і, виборсавшись з течії пліток, знову повільно піднявся на поверхню і тоді з подивом відзначив, що світла дня взагалі не існує.

Для мене абсолютна правда полягає в тому, що наш світ, який видається нам поверхнею всіх речей, насправді є дном глибокого океану, всі наші дерева — підводні рослини, а ми — моторошна, луската підводна фауни, що, наче креветки, годується покидьками. Тільки часом, задихаючись, душа піднімається з бездонних глибин, у яких ми живемо, вгору до поверхні ефіру, де є справжнє повітря. Я певен, повітря, яким ми звичайно дихаємо, це своєрідна вода, а чоловіки й жінки — різновиди риб.

Та іноді душа таки піднімається вгору, злітає до світла, наче летюча риба, в екстазі, перед тим помучившись у підводних глибинах. Мабуть, наша смертна доля — мучитися жахним підводним життям наших братів по крові в глибоководних джунґлях людства. Та наша безсмертна доля полягає в тому, щоб, проковтнувши свою плавучу здобич, тікати і знову прямувати до яскравого ефіру, прориваючись з поверхні Старовинного Океану до справжнього світла. Тоді можеш збагнути свою безсмертну природу.

Коли я слухаю місіс Болтон, я почуваюся так, наче занурююся вниз, вниз, до глибин, де звивається й плаває риба людських таємниць. Плотський апетит примушує хапати здобич, набити нею повен рот, а тоді нагору, знову нагору, з темряви — в ефір, з мокрого в сухе. Я можу тобі переповісти весь процес. Але з місіс Болтон я тільки відчуваю занурення вглиб, униз, страх перед морськими водоростями і блідими страховиськами дна.

Боюся, нам доведеться втратити нашого єгеря. Замість того, щоб згасати, скандал з блудною жоною набирає все більших і більших розмірів. Його звинувачують у всіх мислимих гріхах, і, як не дивно, ця жінка, ця жахлива рибина, змогла перетягти на свій бік велику частину шахтарських дружин, і селище смердить від розмов.

Я чув, ця Берта Коутс взяла Мелорза в облогу в хаті його матері, обчистивши будинок і хатину. Якось вона напала навіть на власну дочку, коли ця стружка з її плоті поверталася зі школи. Але мала, замість того, щоб поцілувати руку коханій мамі, добре вкусила її, за що інша рука дала їй такого ляпаса по обличчю, що та покотилася прямо в канаву, звідки її врятувала обурена й знесилена бабуся.

Ця жінка видихнула з себе неймовірну кількість отрути. Вона в деталях обнародувала всі ті прикрощі її подружнього життя, які подружні пари звично ховають у найглибшу могилу матрімоніального мовчання. Вирішивши витягти їх на світ після десяти років могили, вона зібрала моторошний список. Я чув ці деталі від Лайнлі й доктора, останній був здивований. Звичайно, там немає нічого особливого. Людство завжди відчувало дивну жадобу до незвичних сексуальних поз, і якщо чоловік любить свою дружину, як сказав би Бенвенуто Челіні, «в італійський спосіб», що ж, це справа смаку. Та я зовсім не підозрював, що наш лісник знає такі трюки. Безсумнівно, сама Берта Коутс перша навчила його. У всякому разі, їхня особиста брудна білизна інших не стосується.

Однак усі слухають, і я теж. Ще якийсь десяток років тому загальна порядність зам'яла б це. Та загальної порядності більше не існує, і дружини шахтарів розпускають руки і не стримують язики. Можна подумати, що кожна дитина в Тевершелі за останні п'ятдесят років народилася від непорочного зачаття, і кожна з наших жінок — нонконформісток не менш чеснотлива, ніж Жанна д'Арк. Те, що наш шановний лісник має в собі щось від Рабле, робить його ще більш демонічним і шокуючим, уподібнює його до вбивці на зразок Кріпена. Однак тевершелці — розпусне плем'я, якщо вірити усім цим байкам.