Жуль Верн: Навколо світу за вісімдесят днів

— Гаразд. Накажіть розібрати всі внутрішні перегородки і топіть ними.

Можна собі уявити, скільки знадобилося сухого дерева, аби підтримувати достатній тиск пари. Цього дня рубка, каюти, нижня палуба — усе пішло в паленище.

Наступного дня, 19 грудня, спалили рангоут [30] Рангоут — дерев'яні балки, призначені для несення вітрил. і його запасні частини. Знесли щогли й розрубали їх сокирами. Екіпаж працював із неймовірним завзяттям. Паспарту рубав, різав, пиляв — словом, трудився за десятьох. Здавалося, руйнівний дух пронісся над кораблем.

Назавтра вранці, 20 грудня, фальшборт [31] Фальшборт — бортова частина палуби. і всі надводні частини судна, а також більшу частину палуби було спалено. «Генрієтту» так обкарнали, що та скидалась на плавучий понтон.

Того дня стало видно ірландський берег і маяк Фастенет.

Однак о десятій годині вечора судно було лише на траверсі Квінстауна. Щоб прибути в Лондон, у розпорядженні Філеаса Фоґґа залишалося всього двадцять чотири години. За цей час, навіть ідучи на максимальній швидкості, «Генрієтта» могла досягнути лише Ліверпуля. А у відважного джентльмена вже не було чим підтримувати пари!

— Мені вас справді шкода, пане, — сказав капітан Спіді, який перейнявся планами містера Фоґґа. — Все проти вас! Ми ще тільки у Квінстауні.

— А! — зауважив містер Фоґґ. — То це його вогні?

— Так.

— Можемо ми ввійти в гавань?

— Не раніше, ніж за три години: тільки під час припливу.

— Що ж, почекаємо, — спокійно відповів містер Фоґґ. Дивлячись на його обличчя, не можна було сказати, що він має намір почати останню битву з ворожою долею!

Квінстаун — невеликий порт на ірландському узбережжі, де трансатлантичні пароплави вивантажують пошту зі Сполучених Штатів. Звідти кур’єрськими потягами її доправляють у Дублін, а потім на швидкоплавних кораблях перевозять у Ліверпуль, таким чином на дванадцять годин випереджаючи найшвидші пакетботи океанських компаній.

Ось ці дванадцять годин, що їх у такий спосіб викроює американська пошта, хотів виграти й Філеас Фоґґ. Замість того щоб прибути на «Генрієтті» у Ліверпуль наступного дня ввечері, він мав намір потрапити туди опівдні а, отже, приїхати в Лондон до восьмої години сорока п’яти хвилин вечора.

Близько першої ночі під час припливу «Генрієтта» увійшла в порт Квінстаун, і Філеас Фоґґ міцно потис руку капітана Спіді, що залишився на своєму обдертому судні, яке, однак, коштувало щонайбільше половину тієї суми, яку він за нього вже отримав.

Пасажири висадилися на берег. У цю хвилину Фікс пережив найсильніше бажання заарештувати містера Фоґґа. Проте він цього не зробив! Чому? Яка боротьба точилася в ньому? Чи змінилася його думка про містера Фоґґа? Чи зрозумів він, нарешті, що помилявся? Так чи інак, але Фікс не попрощався з нашим джентльменом. Разом із ним, місіс Аудою і Паспарту, який ще не встиг перевести дух, він о пів на другу ночі сів у Квінстауні в потяг, на світанку прибув у Дублін і одразу ж пересів разом з усіма на один із поштових пароплавів. Справжній сталевий таран був оснащений такою потужною машиною, що міг нехтувати хвилями і прорізував їх наскрізь.

Об одинадцятій сорок 21 грудня Філеас Фоґґ був на Ліверпульській набережній. Він перебував усього за шість годин від Лондона.

Несподівано до нього підійшов Фікс, поклав йому руку на плече і пред’явив свої повноваження.

— Ви — пан Філеас Фоґґ?

— Так, пане.

— Іменем королеви вас заарештовано.

Філеас Фоґґ сидів у в’язниці. Його замкнули у поліцейському відділку при ліверпульській митниці, де він повинен був заночувати, очікуючи на переведення в Лондон.

У момент арешту Паспарту хотів кинутися на детектива, але його стримали полісмени. Місіс Ауда, яка нічого не знала, була приголомшена брутальністю і нічого не могла збагнути. Паспарту пояснив їй, у чому річ. Містера Фоґґа, цього порядного і хороброго джентльмена, якому вона завдячувала своїм життям, арештували як злодія! Жінка протестувала проти такого припущення, вона обурювалася, плакала, розуміючи, що ніяк не може допомогти своєму рятівникові.

Що ж до Фікса, то він заарештував нашого джентльмена, бо цього вимагав його обов’язок — байдуже, винен той чи ні. Правосуддя розбереться.

Жахливий здогад спав тоді на думку Паспарту: що саме він винен у тому, що сталося! Справді, навіщо він приховав від містера Фоґґа всю цю історію? Чому, довідавшись, хто такий Фікс і яку мету він переслідує, не попередив свого пана? Знаючи про це заздалегідь, Філеас Фоґґ зумів би надати Фіксові докази своєї невинуватості; він тоді б точно не возив за свій рахунок цього клятого детектива, першим клопотом якого було заарештувати містера Фоґґа, тільки-но вони ступлять на землю Сполученого Королівства. Міркуючи про свою безтурботність і необачність, бідолашний глибоко картав себе. Він плакав, на нього жаль було дивитися. Він ладен був розбити собі голову!