Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Ще ніколи, — писав Куліш в одному з листів р. 1857, — наше суспільство так не відчувало тягаря й гидоти мертвого трупа, що його воно тягає на плечах своїх. Навіть за часів Гоголя задушливий сморід розкладу старих основ не відчувався такою страшною мірою. Прийдешнє сучасного покоління жахливе.

Події 1847 року зліквідували Кулішеву політичну активність. Громадські несприятливі обставини, поліцейський режим миколаївського уряду не сприяли, надто в першій половині 50-х років, розвиткові будь-яких політичних ідеологій. Ліквідаторство, недовіра до революційної ініціативи мас визначили напрям громадських концепцій того часу.

«Н. Г. Чернишевський, — пише Плеханов, — не розраховував на народну ініціативу ні в Росії, ні на Заході… Це була доба розчарувань, що прийшли за руйнацією сподіванок, пов’язаних з рухом року 1848. Це доба, що відзначається тимчасовою, але повною пригніченістю західноєвропейського робітничого класу» (Чернишевський Н. Г. — СПб., 1910. — С. 44, 285).

Тільки поволі переживалися ці настрої аполітичного ліквідаторства й надто м’якого й гнучкого опортунізму; хоч, треба визнати, враження р. 1847 були в Кулішеві такі міцні, що заперечити остаточно своє ліквідаторство, аполітизм і опортунізм він ніколи не міг. Згадаймо остаточно й назавжди «зліквідованих» — Гулака, Оп. Марковича та інших кирило-мефодіївців, які вже ніколи не звільнились од почуття пригноблення. Їх назавжди було викинено з колії.

Доба 50-х років — доба «лишних людей», що не почувають соціального ґрунту під ногами. Віра Аксакова в своєму щоденнику занотовує:

— Ми незадоволені, ми відчуваємо прикрість, але ми параліжовані. Можливо, що ця безсилість походить від того, що ми, як справедливо гадають, одірвані від народу, що до народу й не доходять причини нашого обурення. А без народу яка може бути сила в окремих особах і навіть верствах?

Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціальної і політичної ситуації; в руках опозиціонерів 50-60-х років, до якої б групи вони не належали, не було жодної реальної сили, що на ню вони могли б спертися в своїх антиурядових тенденціях.

М. Н. Покровський виразно з’ясував цю асоціальність політично-громадських позицій того часу. Він пише: «В руках декабристів була реальна сила, за допомогою якої вони сподівались досягнути своєї мети, — цією силою було військо. В руках Чернишевського та його гуртка жодної реальної сили не було , — тут-то й була ахіллесова п’ята російського демократизму шістдесятих років. Про робітників ніхто й не гадав: суспільне значення пролетаріату зрозуміли в Росії, та й то не всі; тільки згодом, років на п’ятнадцять пізніше. Спробували дійти до селян, але на допомогу самих селян можна було розраховувати тільки в більш-менш віддаленому прийдешньому» [12].

Коли в 60-ті роки бракувало соціального ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціальних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціальних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.

Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербургом і Україною, невиразність соціальної приналежности, — дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуазний інтелігент, — визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.

— Сили общественної, — писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, — тепер немає.

— Дика ще наша сторона, — пише він в іншому листі, — що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! І туга хватає за серце віка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!

Громадської української думки в 50-ті роки не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Кулішевої громадської неврівноважности, його асинтетичности.

Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою — таке образне самоуявлення Кулішеве. Миколаївська епоха — це роки лункої та пустої тиші навколо рідких та небагатьох борців із самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючись, наштовхувалися на глухе, почасти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність ґрунтується на тій економічній депресії, що так характерна для 20-30-х років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40-ві роки, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політичному житті Росії 40-х років (Гуревич 3. — С. 95).