Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

В мистецтві він прилучається до революції, запровадженої імпресіонізмом.

Голландець Вінсент Ван Ґоґ, опинившись в Парижі, як мистець, як маляр, зфранцужується!..

В майстерні Кормана, куди він вступає, щоб удосконалитися в техніці рисунка, Ван Ґоґ знайомиться з молодим мистцем графом Анрі Тулуз-де-Лотреком, представником однієї з старовинних, найаристократичніших родин Півдня!

Між ними небагато подібного. Вони такі не схожі один на одного: цей неотесаний і недоладний пасторський син з болотяного Брабанту, голландський сільський парубок, що вічно смокче свою люльку, без всяких манер, хаотичний і неврівноважений Вінсент Ван Ґоґ, і цей наскрізь просякнений французьким духом, аристократ з сонячного Провансу, витончений і вишуканий граф Тулуз-де-Лотрек.

Вони надто відмінні, щоб між ними зав’язалася справжня дружба, але в них є дещо спільне, що споріднює їх, що робить їх якоюсь мірою тотожними, однаково того й того представником свого часу.

Ван Ґоґ — людина внутрішнього надриву, його душевні зсуви прийшли до нього зсередини; у Тулуз-Лотрека це сталося від його фізичного каліцтва. Він — карлик. Він має тулуб і голову дорослої людини; він носить борідку й пенсне, — але в нього слабкі й кволі ноги малого хлопчика. Поки він сидить, це не впадає в вічі, хоч зі стільця звисають дві ніжки в дитячих черевичках. І коли він іде, він пересувається з трудом, безпомічно шкутильгаючи на своїх смішних скалічених ноженятах.

Мати його, яка мешкає в замку на Півдні, висилає йому до Парижа щомісячне утримання, і це дозволяє йому малювати, витрачати гроші в барах, прогулювати їх з дівчатами й друзями на публічних балах, провадити ночі в лупанарах.

У нього своєрідна манера малювати, що в ній відчувається дещо від японців. У нього гострий різкий штрих. Він користується натяком. Він нічого не завершує. Якщо мистецтво незавершености може бути досконалим, завершеним у своїй незавершеності, — то це мистецтво Тулуз-Лотрека. Його мистецтво площинне, воно ілюстративне і в ілюстративності своїй ілюзорне. Він малює з елегантною гостротою кількома рисами кабаретних співачок, танцюристок з «Мулен-Руж», циркових клоунів, одвідувачів нічних кав’ярень: білу піну мереживних спідниць, чорноту панчіх на скинених вгору ногах, руки, затягнені в лайку довгих рукавиць.

Він майстер плаката. Це він робить з малювання плакатів — мистецтво яскраве, ефектно барвисте й кричуще.

Тулуз-Лотрек і Ван Ґоґ мають про що розмовляти. Вони плекають однакову любов до деяких мистців, охоче обмінюються думками про манеру й техніку малювання, хоч вона в кожного з них відмінна.

Немає нічого дивного, що маляр Корман, в майстерні якого Ван Ґоґ студіював техніку рисунка, знаходить картини Вінсента жахливими. Свідченням варварства. Проявом занепаду, деґрадації, в які потрапляло мистецтво. Свої великі академічні композиції Корман облизував якнайретельніше. Ще раз, але тепер востаннє, — Ван Ґоґ примушений був грюкнути дверима ательє, де, як і скрізь, учні копіювали гіпси з античних оригіналів.

Дотеперішнє мешкання, в якому оселився Вінсент у брата, показалося надто тісним для двох. Тео змінив його. Він винайняв нове мешкання з трьох великих кімнат з коморою й кухнею. Третій поверх, тут же на Монмартрі. Вінсентова кімната з грубою, шафою і канапою справляє приємне враження своєю комфортабельністю й ясністю. Стіни кімнати Вінсент прикрашає японськими кретонами.

Захоплений речами найкращих японських майстрів, він копіює їх. Наслідує їх. Портрет отця Танґі він малює в цій новій манері: вії кольору рожі, борода фіалкова й палево-фіалкова, — нарешті справжній Ван Ґоґ.

Отець Танґі — дрібний крамар фарбами. В своїй крамниці він продає також картини своїх клієнтів. Через Танґі Ван Ґоґ поширює свої знайомства в колі імпресіоністів, що їх картинами він захоплений; він зустрічається тут із зовсім тоді ще молодим Емілем Бернаром, з Сіньяком, з Ґійоменом, якого при першій стрічі прикро вразила, властиво налякала, надміру енергійна жестикуляція Ван Ґоґа.

З Ґоґеном Вінсента познайомив його брат Тео. Так оце й є той фантасмагоричний, загадковий, чудний Ґоґен, ім’я якого овіяне відгуками модерного міту! Яка дивна особа! Ґоґен одягнений недбайливо. Він не надає жадного значення своїй зовнішності. Навпаки, цей колишній банковий урядовець, голова родини й батько п’ятьох дітей, що зрікся своєї посади, кинув свою родину й своїх дітей, що подорожував на Таїті і жив там у хижі, прикритій банановим листям, закоханий в 13-літню дівчину, — він тут, на вулицях Парижа, плекає в собі навмисне підкреслену урочистість сноба. Ці білі рукавички, цей темно-блакитний сурдут! Ця мавпочка, що він її привіз із собою з Таїті і що сидить на його плечі! Він спирається на тростину, яку він вирізьбив сам і яка має фантастичний вигляд.