Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

— Якось-то воно буде! — сказав козак, щоб потішити пана.

Як і всі інші, Ревуха страждав од холоду, гулу, свисту, крутіння. Мокра сорочка липла до тіла. Струмки води стікали по спині й череву. Як і інших, його поривав одчай. Але найбільше він страждав не від цього, а від неможливости активно діяти. Він не хотів гинути, як сліпе цуценя, кинене в калюжу.

Інші зітліли і згасли, він прокинувся. Що менше можна було сподіватися на порятунок, то більша певність прокидалася в нього. В ньому ріс протест. Він хотів чинити спротив. Замість коритись, він волів змагатися.

Наприкінці другого дня, коли всі зневірилися в можливості порятунку, і матроси, знесилівши, відмовилися щось робити, а капітан у розпачі лише розгублено лопотав, що їхня фелюга все одно розіб’ється об рифи, Ревуха перейняв команду. Надхнений вірою в зорю Кавкаб, він наказав розвинути на щоглах вітрила. Це був безглуздий, божевільний наказ. І чи не це було найголовніше?! Божевіллю стихій він протиставив божевілля власної волі. У своєму записнику Ревуха згодом занотував: якщо судно мало розбитись і море його поглинуло б, то не все одно, чи це сталось би на хвилину раніше, чи на хвилину пізніше?!

Штормовий вітер рвонув утле суденце. Важка фелюга з легкістю ластівки понеслася по хвилях. З розвиненими вітрилами судно неслося назустріч вірній смерті. Шал лету захопив його. Хотілося кричати, стрибати, співати. Він пізнав, що є спокій у бурях, що є радість бурі. Він раптом відчув, що загинути або врятуватися залежить тільки від нього. Досить йому сказати морю, щоб море вщухло, й море ущухне.

Чи може слово людини вгамувати море?.. Він повірив, що він може зробити це.

Він наказав скликати всіх, що ще могли рухатись. Вони зійшлися й скупчилися довкола нього. Він стояв на містку стернового, а вони збилися біля його ніг, нужденні, виснажені, обернені в ніщо. Здерев’янілі колоди, струхлілий порох, зігнилі трупи. Сповнені жадоби чуда, ладні благословити або проклясти, вони стояли, чекаючи.

Він тоді простягнув руки до моря і закричав:

— Розгойдана морем стихіє, приборкай свою сваволю, а ти, вітре, сину хаосу, наказую тобі, стримай свій подих. Наказую вам в ім’я Предвічного Бога, Господа обох світів!

Він сказав це, і в ньому прослизнув сумнів. А якщо чуда не станеться і все лишиться витівкою блазня з ярмаркового балагана?.. У своєму записнику Ржевуський відзначив: «Я вважав, що коли судно затоне, то з ним згинуть і всі свідки мого безглуздого вчинку, але в разі вони врятуються, то слава про мою чародійну силу пошириться серед бедуїнів, і це стане для мене в пригоді».

І раптом чудо сталося. Море вщухло, розвіялися хмари, засяяло сонце. Люди прийшли до Ревухи, зі сльозами вдячности цілували йому руки, край його одягу й славили його, як рятівника.

У короткім часі чутка про чудо рознеслася по узбережжю, проникла в глиб країни, поширилася по містах і оазах, і всі славили Ревуху і з подивом говорили про його таємничу владу над духами.

Плем’я Феданів у захопленні від його мужности прийняло його до свого складу. Воно назвало його своїм еміром і дало йому ім’я Тадж-ель-Фаґера, що значить «Вінчаний славою». Тринадцять інших арабських племен визнало за ним цю гідність і це ім’я.

В Тель-ель-Султане емір Душ-ібн, шейх племени Феданів, із цього приводу на честь Ревухи відбув гучну урочистість. На свято запрошено також інші племена. З племени Себаа прибуло дві тисячі бедуїнів, а також шейх Неджерес, дядьо еміра Душ-ібна. Різано баранів, управлювано кінські перегони. П’ять день тривали ці забави. З кінцем п’ятого дня відбулося урочисте прийняття посланців од невеликого племени Амурі, які прибули просити еміра Душ-ібна про мир.

Ревуха так описав це прийняття в своїх «Записках»: «У той день, коли я вже мав від’їхати до Пальміри, щоб одвідати там шейха Сулеймана, емір Душ-ібн наказав привести посланця й сказав, звертаючись до нього:

— Чи ти знаєш, що я син Ібена, Постраха пустині?

— Знаю, еміре!

— Чи ти знаєш, — сказав він далі, — що я всемогутній і що я можу знищити усе твоє плем’я?

— Так, я знаю про це, мій пане, і тому мене й послано до тебе просити про мир і скласти з тобою союз через хліб і сіль!

Тоді емір показав на мене й спитав:

— А чи ти знаєш цього, що сидить обік мене?

— Я бачу, що це видатна особа; верблюже сідло, окуте золотом, править йому за сидіння, і біля сідла його коня привішено булаву, знак його влади, але я не знаю, як його звуть.