Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Куліш прийшов до Марка Вовчка як людина, що в особистому житті своєму не знала щастя. Його кохання до Марка Вовчка розквітло в атмосфері стомленої зламаности, хорої знервованости, болю від багатьох ран, внутрішньої глибокої гіркої зм’ятости.

Протягом часу і досить, треба додати, недовгого в коханні Куліша до Марковичевої все «менше й менше» залишалося й залишилося кохання і все більше визирало самовпевнености, жовчности й роздратованости. Куліш губив увесь свій глузд і всю свою розсудливість, з якої він так пишався. Він божеволів. Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хору стурбованість.

Що ж до Марка Вовчка, то, приїхавши в січні до Петербурга, вона найближче зійшлася з Кулішем, з яким одним з усієї петербурзької громади, окрім хіба ще Данила Каменецького, була вона досі знайома. До Куліша вона ставилася досить спокійно, стримано, без особливої палкости, навіть холоднувато.

Куліш скаржився на холодність Марії Олександрівни:

— В Вашій душі холод, що ледве допускає й таку близькість між нами, що існує.

Своє палке захоплення він протиставляє її байдужості. Він визначає її як «жінку, нездібну кохати палко».

— Я, — пише Куліш далі в тому ж листі, — молю Бога про одне: дарувати мені частину того холода, що не дав Вашій душі запалитись таким коханням, як моє.

Очевидячки, холодність, спокій, байдужість були дуже помітні риси в Марку Вовчкові, бо багато її сучасників повторюють про неї те саме.

— Вона вміла викликати кохання, сама залишаючись холодною.

— Холодна, — каже про неї Н. О. Огарьова.

— Ніяк її не розворушити, — додає К. Юнге.

— Взагалі я помітила в ній, — пише Ап. Суслова, приятелька Ф. М. Достоєвського, познайомившись із Марком Вовчком за кордоном, — якусь холодність, обережність, вона якось вдивляється в людей. Видко, що це жінка розсудлива, холоднувата, захоплюватися вона не буде.

Ніжність, сентиментальність, чутливість не були властиві Марку Вовчкові.

Ніжному, чутливому, сентиментальному Опанасові Маркевичу Н. Огарьова протиставляє його дружину, підбираючи для неї протилежні епітети: «розумна, метка, на вигляд холодна». «Скільки в Марковички, — казав Куліш, — було запеклого егоїзму, стільки в Опанаса — саможертвування й любовної щирости».

Холодність Марка Вовчка дратувала Куліша до божевілля. Він обридав і обрид. Не минуло ще й двох з половиною місяців з того моменту, як приїхала Марко Вовчок до Петербурга, а Гр. Галаган уже 10 квітня 1859 в листі до дружини писав: «Куліш зробився зовсім нестерпним. Характер до того самовпевнений, жовчний, заздрісний, що з усіма пересварився і Марко Вовчкові так обридає, що вона ладна тікати від нього».

Куліш вимагав од Марковичевої «самозаперечливого кохання». Та коли в перший час після приїзду до Петербурга Марія Олександрівна, конфузлива провінціалка, скромна дружина гімназіального вчителя, й «співала соловейком» коло Куліша, то протягом ближчих місяців становище змінилося, і ніякова жінка з провінціального містечка обернулась в «мовчуще божество», набалуване успіхами, похвалами, залицяннями, тиміямом.

Шевченко, Тургєнєв, Костомаров — ціла плеяда імен, убожувань, культів…

Ім’я одне одного імпозантніше і блискучіше.

Успіх Марковичевої подобався й не подобався Кулішеві. Йому було приємно, що це він одкрив і вивів у люди таку надзвичайну жінку, що він керує нею. Йому було приємно чути говірку:

— Заволодів, бестія, Марком Вовчком.

Та не обійшлося й без ревнощів. Усі ці залицяння й похвали дратували Куліша. Заздрісному Кулішеві здавалось, що Марко Вовчок кохає його надто байдуже. Він обридав Марковичевій своїми попередженнями, порадами, застереженнями.

Серед української громади почалася боротьба за переважний вплив на Вовчка.

Коли ще в серпні 1858 Куліш почував себе ображеним, що Опанас Маркович звернувся до Шевченка, то тепер це почуття образи збільшилося.

Справа доходила до одвертих сварок.

Тарас Григорович гукав:

— Нащо вона дає своє писання Кулішеві? Він те опрозить.

Куліш хвилювався. Слова Тарасові називав «п’яним кричанням». То, мовляв:

— Гукав неборак поп’яну, а про те й забув, що я не опрозив «Наймички», «Назара Стодолі» і «Неофітів», доробляючи недороблене… Може, — згоджувався згодом Куліш, — я й опрозив твори Марка Вовчка, поправляючи їх, та як перестав поправляти, перестав і Марко Вовчок путнє що появляти [34].

На думку Ол. Дорошкевича, цитата належить М. Симонову-Номису.