Віктор Домонтович - Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]

Лежить зошит у Куліша на столі тиждень і другий. Нарешті, якось гаючись і без діла, взяв у руки. Читає…

— Читаю — і очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжости художній твір.

У листі з З травня р. 1857 Куліш писав Олександрі Милорадовичівні про Марію Олександрівну Марковичеву — Марка Вовчка:

— Одна пані родилась у Московщині і вже замужем почала писати по-нашому. Що ж? Недавно написала чотири маленькії повістки із речей селянок. Чи поймете ви мені віри, — додавав Куліш, — що як читав я їх, то дух у мене займавсь: так зрозуміла вона красоту нашого слова і наче піснею заговорила.

— Що то за дорогії клейноди! — закінчує в захопленні Куліш свою мову про оповідання Марковичевої.

З першого ж разу, з першого враження причарувала Марковичева Куліша.

У ту понуру пору, нудьгуючи й недугуючи, розійшовшися з дружиною й не зійшовшися з Милорадовичівною, в самотній пустельній порожнечі, в сумбурній метушливій утомі Куліш зустрів оповідання Марковичевої як божественне пророче одкриття, як відповідь на внутрішню тривогу.

— Це вона! Це й є та жінка, що творча її обдарованість може поставити її поруч із Шевченком.

Куліш не був ще тоді особисто знайомий з Марковичевою, але відчував, що їхні шляхи збіглись. Це було ясно для Куліша, ясно й для Марковичевої. Сидівши в глухому провінціальному Немирові, Марко Вовчок виразно уявляла собі, що їй потрібний впливовий приятель, який би простяг їй руку й поміг висунутись із натовпу, розвинутись, розкритись, вибратись із провінціального містечка. Такою людиною міг бути для неї за тих часів тільки Куліш.

Ще не знавши один одного, — вони вже були певні, що їм треба йти вкупі.

Марія Олександрівна продовжувала надсилати свої оповідання до Куліша, і в червні, 12/VI—1857, Куліш сповіщає свою дружину:

— Одержав я від жінки Марковича нове оповідання з народного життя. Чудо! Чудо! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Яка мова! Які форми! Чудо, чудо! Я навіть нікому не читав, боячись, що не зрозуміють так, як я розумію, а це образливо. Важливо тут те, що нема вигадки; все було, все трапилося і розповідано саме так, як було й трапилось. Коли надрукую — хай тоді розуміє кожен по своїм силам.

— Отже, кажу, що це золоте дно для прийдешніх письменників українських. Оце етнографія — оце вона! Так треба оповідати про народ! Так треба співчувати народу! Жінка Марковича — це геніальна актриса, котора приймає на себе образ молодиць та бабусь наших і лицедійствує з них так, що не скрізь угадаєш, що взято з натури, а що створено в пориві акторського захоплення. Але, головне, як відчуто повагу характеру народного.

— Самі тільки пісні краще цих речей!.. Шевченко, я знаю, — додає Куліш, — заздритиме їм і зробить їх зразками для себе. Не здумай, проте, щоб це був великий талант: це смак найчистіший, найшляхетніший такі чудеса робить і велике співчуття народові. Талант з’явиться, може, згодом. Але й ці твори самі зроблять їй ім’я. Самі пісні тільки кращі від її речей.

Зверніть увагу на цю Кулішеву оцінку: «Найкраще в нашій літературі», «зразки для Шевченка» і водночас цілком протилежні твердження: «Не думаю, щоб це був талант. Талант, може, з’явиться згодом».

Нема таланту — і найгеніальніша письменниця.

Нема вроди — і надзвичайний успіх у чоловіків.

«Мовчазна та конфузлива» — і найпривабливіша, найчарівніша жінка.

Як письменниця і як жінка, Марко Вовчок та сама. Її твори такі звичайні, що в них «не скрізь пізнаєш, що взято з натури, а що створено». Важливо тут те, що «нема вигадки — усе було, як трапилось, і розповідано саме так, як було й трапилось». Її твори прості, як життя. Отією простотою життєвою вона й приваблює.

У Куліша був антиіндивідуалістичний погляд на мистецтво. Ще року 1846 він писав до Шевченка:

— Ваші твори належать не самим Вам і не самому Вашому часу; вони належать всій Україні і говоритимуть за неї вічно. Це надає мені право втручатись в діла вашої фантазії й творчости і вимагати від них твердо, щоб їх було доведено до найможливішого ступеня досконалости.

Цей погляд на творчість поета як на всенародну власність, і на своє право вдосконалювати, а тому й втручатись, вимагаючи змін і поправок, — погляд цей зберігся у Куліша й року 1859.

— Коли в тебе, — писав Куліш до Тараса в листі з 22 грудня р. 1859, — є гарні вірші, то пришли перше мені, щоб пішло воно з моєї руки.

Куліш культивував ідеал безособової, всенародної творчости, — в згоді з цим він і на поетичну діяльність письменників, своїх сучасників, дивився як на спільну, колективну, громадську справу. Дивився так, як сліпі кобзарі, як народ дивиться на пісні: пісня не належить нікому особисто, вона належить загалові, вона безіменна.