Адольфо Бьой Касарес - Незвичайні історії

— Ваш друг — це лікар, що вас лікує?

— Мене ніхто не лікує. А мій друг, доктор Лусіо Еррера, це лікар, який мене оглядав, коли я прибув. У нас із ним була довга розмова.

— Атож.

— Я розповів йому про себе, а він мені — про себе.

— Лікар розповів вам про себе?

— Про своє життя. Досить сумна історія, як на мене. Хочете послухати? Я погодився. В моєму становищі важило все, що хоч якось могло розрадити. [26] 99

Тож мій попутник почав розповідати:

У лікаря та його дружини Доротеї Лартіге була донька, теж Доротея. Батьки любили одне одного і довгі роки жили щасливо. Проте лікар аж надто поринув у роботу й повертався додому як наелектризований. Спалахували сварки. Що, зрештою, й призвело до розриву і розлучення. А через деякий час дружина, прихопивши доньку, подалася у Францію до родичів.

– І він не заперечував?

— А навіщо? Він так само кохав дружину, поважав її і вважав порядною жінкою.

— Лікар Еррера, — провадив мій співрозмовник, — з головою поринув у роботу, то була його пристрасть. Та й ніколи, як він мені зізнався, було віддаватися спогадам. Проте з плином років дедалі більше відчував відсутність дружини. Кохав її усім серцем і з його слів, за щасливе подружнє життя навіть не уявляв, як вона йому погрібна. Без неї він почувався самотнім. У клініці, де він працював (якщо не помиляюсь, у «Милосердному притулку»), познайомився з посланницею одного добродійного товариства, молодою сеньйоритою, високою, білявою, веснянкуватою моралісткою; вона нагадала йому Доротею. «При першому погляді їх можна було сплутати», — казав лікар. Схожість виявлялася скорше не в рисах обличчя, а ході, кольорі волосся і шкіри. Він побачив її і відразу закохався. Його так і поривало звіритися, що кохає її, бо вона так нагадує йому колишню дружину. Певно, палке бажання розповісти про Доротею спонукало його до думки, що чарівна схожість обох жінок випливає з їхньої внутрішньої спорідненості, а це виключає будь-яку образу на його слова. Коли посланниця почула ім'я, то перепитала: «Яка Доротея?» «Лартіге», — відповів він і поцікавився, чи їй не казали, що вони схожі. «Я б цього не перенесла».

Знічений, він не дослухав усього до кінця, але виразно розчув: «Ота божевільна, посміховисько чоловіків». Якось, трохи оговтавшись, він запитав, чи знайома вона з нею. Ні, хоч і жили в одному будинку на проспекті Травня: посланниця на третьому поверсі, з матір'ю та братом, а Доротея — на п'ятому. (Еррера засвідчив: невдовзі після розлучення Доротея переїхала в квартиру на проспекті Травня.) Посланниця підкреслила, що ліфт у будинку був чорний, з кутого заліза, прикрашений візерунками й квіточками. «Клітка в стилі рококо». «Це не істотно», — зауважив лікар. «Вкрай істотно. Мій брат якось пізно повернувся додому й розповів, що та божевільна благала покохати її в ліфті, поки доїдуть до третього поверху. Мовляв, кабіна непрозора і двірник не побачить». Бідолашний Еррера ледь чутно запитав: «А він щось бачив?» «Якось власновіч бачив рухомі картинки, які влаштувала та пропаща. Двірник-іспанець був балакучий і кількома яскравими штрихами змалював сцену, якої я ніколи не забуду».

Пасажир у машині вмовк, а я зауважив:

— Уявляю лікареве розчарування.

— Скоріше подив, а тоді й огиду До посланниці, як він мені казав. І прагнення захистити Доротею, єдину кохану.

— То його це не вразило?

— Можливо, і вразило, але в розмові про це не згадав. Так чи інакше, заспокоївшись, лікар зрозумів, що той випадок засвідчив глибину самотини, в якій ми опиняємось, коли втрачаємо коханих. «Я був у розпачі,— пояснив він мені. — Інакше б хіба добачив у тій посланниці неіснуючу схожість з дружиною». Він усвідомив, що вони з Доротеєю палко кохали одне одного, а тому, засліплені роздратуванням, припустилися непоправної помилки. Він мріяв схопити її в обійми і сказати, що не може без неї.

— А де була його дружина? — поцікавився я.

— Лишалася у Франції, в якомусь південному містечку. Здається, По.

— То ваш друг Еррера сів на перший пароплав?

— Він листом попередив про свій приїзд. Бо не хотів з'явитися зненацька, як той божевільний, і вигукнути: «Ось я тебе й розшукав!» Він давно не отримував звісток від Доротеї. Обоє не любили листуватися, хоч раніше вона вряди-годи озивалася, повідомляла про здоров'я та про доньчине навчання.

— Що ж далі? [27] 100

– І от він отримав листа. Тремтячою рукою розірвав конверт і витяг аркушик машинописного тексту з підписом «Доротея». Перш ніж уважно прочитати, ковзнув по листу поглядом. В око впали слова «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». «Як це може бути? — здивувався він. — Адже сеньйора (так він називав тещу) померла кілька років тому». Він прочитав останнє речення: «Твоя дочка Доротея». Розгублено перечитав фразу «Мама дуже хворіла й померла 17 квітня». У цих кількох словах він шукав якийсь прихований підтекст, якесь пояснення, хай і дивовижне, проте вірогідне, яке б спростувало страшну звістку. Вже уважно прочитав лист. З окремих речень і передусім із загального тону зрозумів, що донька вже оговталася від нещастя. Тепер вона жила в Бурдео з тіткою Евангеліною Беллок і щойно відмінно склала іспит з архітектури після першого курсу.