Адольфо Бьой Касарес - Незвичайні історії

— Ось я тебе й розшукав! — гукнув я їй.

— Розшукав? — здивувалася вона. — А мене запитав, чи я того бажаю? Запала мовчанка. Потім озвався Рікальдоні.

— Я сам поговорю з хлопцем.

— Зроби ласку, — погодилася Хоанна. Вона пішла. Чути було, як грюкнули двері.

— Нічого не второпаю, — пробелькотів я.

— Через те, що її кохаєте? Але й ми теж кохаємо одне одного.

— Я гадав, що вона… — зітхнув я.

Я умовк, а Рікальдоні заговорив знову:

— Я чудово вас розумію: це боляче. Спробую викласти свої міркування. Те, що було між вами й нею, — миттєвий спалах. Зникло без сліду, власне — нічого й не було. Натомість у мене з нею — ціле життя.

Невже Хоанна обвела його круг пальця? Я остаточно розгубився, розуміючи, що годі й шукати пояснень. Лише спромігся докинути:

— А хіба те, що було між нами, не може стати життям?

— Чому ж ні? Проте, швидше за все, для вас то одна з багатьох пригод. Життя довге, у вас воно попереду. А ми з Хоанною пройшли його разом.

«Звичайна пісенька для безвусих юнців», — майнуло мені, та водночас кольнуло інше: якщо Хоанна справді мене не кохала, то чоловік має рацію. Переможений, я тільки буркнув:

— Прощавайте.

Думки геть сплуталися: я вийшов з вілли і навіть забув, у який бік їхати, аби дістатися Буенос-Айреса. Звернув ліворуч, з голови не йшов сумний фінал нашого з Хоанною кохання. Та за мить подумав: а чи не забракло мені сміливості? Можливо, хоч інакше я мусив би брутально битися, як навіжений. Як не крути, а щойно я приїхав на «паккарді» (я вже уявляв себе шейхом на коні, ладним викрасти героїню), вони з чоловіком відразу мене виштовхали; навіть гірше: мене по-батьківськи виставив її чоловік. І хоч як це вражало моє самолюбство, то була гірка правда.

Дорога, на початку широка й наїжджена, поступово обернулася на глинистий путівець поміж височенних дерев. «Треба б десь розвернутися і поїхати назад, — вирішив я. — Ця дорога не на Буенос-Айрес. Раптом я помітив чоловіка, що причаївся за деревом чи, можливо, став за нього, щоб в очі не било світло. Певно, я ще карався, що спасував перед Рікальдоні, бо подумки вирішив: «Більше такого не буде». І зупинив машину. [25] 98

— Це дорога на Буенос-Айрес? — поцікавився я.

— До «Відкритих дверей».

Чоловік вийшов з-за дерева, всміхнувся і некліпно витріщився на мене. Низькорослий, оцупкуватий, розкошланий і неголений, він мав бліде обличчя, хоч сам був смаглявий, аж червонястий, наче жарина. «Схоже, втік з божевільні», — майнула мені думка. По правді, я побоююсь божевільних.

— А розвернутися можна? — знову спитав я.

— Застрягнете, — відказав він. — Метрів за п'ятсот є утрамбований схил.

— Підкинути вас туди?

— Якщо ваша ласка. — Він заліз у машину, вмостився і докинув: — А таки зручно.

Я увімкнув першу швидкість і натиснув на акселератор. Двигун заревів, проте машина не зрушила.

— Так ще більше загрузнете, — застеріг чоловік. Він виліз, назбирав гілок і підклав під задні колеса:

— Коли подам знак, рушайте. Я штовхатиму.

Колеса знову забуксували. Чоловік вийшов з-за машини. Вимазане багнюкою обличчя здалося ще блідішим і схвильованішим.

— Треба ще гіляччя.

Зненацька вдарила злива. Крізь слюдяні шибки я бачив, як дощ змиває бруд з його обличчя. Я прочинив дверцята і гукнув:

— Сідайте!

— Надто великий автомобіль, — скрушно зітхнув він. — Коли вщухне дощ, підкладу ще гілок, і він рушить. А їздити в такій машині — розкіш.

У пориві великодушності я пообіцяв підкинути його додому. Помовчав, а тоді спитав:

— Де ви живете?

— У «Дверях». Точніше, у «Відкритих дверях». Це божевільня, знаєте? Але не хвилюйтеся: хоч мене й мають за схибнутого, я не хворий. Я подружився з лікарем, і він домовився, щоб мені виділили ліжко й годували. А я за це відробляю як електрик. Отака халепа. Я електрик-любитель, аматор. Та це тепер ним став. А колись був не електриком.

— А ким?

— О, те було майже двадцять років тому. Наче в іншому житті. Я викладав літературу.

— В університеті?

— У школі. Мені страшенно подобалася робота. Але мусив піти, бо не поладив з директрисою.

— Аз ученицями?

— З ними все було гаразд.

— А звідси далеко до «Відкритих дверей»? Він визирнув з машини.

— Ні, я так щодня гуляю. То ви хочете повернутися назад? Як це ви збилися з дороги?

— Ніколи тут раніше не бував.

— Розшукували якусь жінку?

— Чому саме це спало вам на думку?

— Та так. Здалося.

Він виглядав людиною при ясному розумі, але те, що він перебував у божевільні, дещо непокоїло мене. Я вже міркував собі, чи довго витримаю з душевнохворим у машині, де темніше, ніж надворі, а злива й пориви вітру так батожили й хилитали її, наче от-от перекинуть.