Адольфо Бьой Касарес - Незвичайні історії

До Массея повернулася самовпевненість. Він незворушно став переповідати мені жахіття, які я не бажав чути й які ледь усвідомлював, бо ще перебував на хисткій межі недуги й одужання. Він розповів про так званих вуглецевих дітей, або двійників, представників клону. Повідомив, що Данієла спільно з Леклерком виростила зі своєї клітини (здається, він сказав саме «клітина», хоч я не певен) ідентичних собі істот. Чи, швидше, йшлося про одну істоту (вистачило й однієї, аби вжахнутися на повідомлення Массея), зростання якої вдалося пришвидшити, що за десять років вона стала красунею сімнадцяти-вісімнадцяти років.

— То це твоя Данієла? — спитав я, відчуваючи полегкість.

— Як не дивно, але ця жінка саме для мене. Ідентична з матір'ю, але… як би тобі сказати… Внутрішньо ближча мені. Не вважай це блюзнірством, що я зізнаюся: вона нічим не відрізняється від оригіналу. Тотожна й водночас зовсім іншої вдачі — врівноважена. Якби ти знав про наші стосунки, то тільки позаздрив би.

Аби він не став вмовляти мене й собі звернутися до Данієли з подібним проханням, я відрубав:

— Мене не цікавить ідентична жінка. Я знаю лише Данієлу. Массей сумовито, але впевнено зазначив:

— Тоді залишишся ні з чим. Побачивши тебе в барі, Данієла, як вона сама сказала, збагнула, що ти й досі її кохаєш. Поновлювати старий зв'язок, як на неї, безглуздо.

І коли вона дізналася, що твої справи пішли на краще, то сіла в перший-ліпший літак. Аби уникнути зайвих з'ясовувань. [22] 95

Люблю читати мемуари, певно, тому і сам мрію їх написати. Та щойно віддаюся спогадам, відчуваю сумнів: а кому воно цікаво? Я не воював, не був шпигуном, не вбивав, навіть не займався політикою. Мою книжку неминуче складуть самі описи душевного стану, як у тих оповіданнях, що їх приносять мені гонористі письменники-початківці. Один мій колега зауважив: «Хто прискіпливий до своїх задумів, ніколи їх не здійснить. Найкращий спосіб щось написати — сісти й написати». Його слова чомусь додали мені впевненості. Тож скористаюся цим і переловім вам випадок, який стався упродовж трьох ночей 1929 року.

Першої з них, місячної ночі я зіткнувся на вулиці Монтевідео, між кварталами Кінтана й Уругвай, з реготливим і співаючим гуртом людей. Там була й жінка, така вродлива, така білошкіра, з тонкими рисами обличчя — вона відразу привернула мою увагу. Я аж укляк, витріщивши очі, а вона жартобливо вклонилася мені, без найменшого кепкування. А наступні дні я так чи інак вертався подумки до тієї пригоди на вулиці Монтевідео.

І ми таки з нею зустрілися. Звали її Хоанна Глюк. Далекий нащадок відомого композитора, вона народилася в Австрії, вчилася в Буенос-Айресі, точніше, в Бельграно, і була замужем за літнім поважним сеньйором, карним суддею, доктором Рікальдоні. Другої з тих трьох ночей в одному готелі помережаного яругами містечка Вісенте-Лопес (у будинку старовинної вілли з величезним садом, з якого мені запам'яталися лише евкаліпти й річковий краєвид) Хоанна зізналася, що тієї ночі, коли ми зустрілися на вулиці Монтевідео, їй наснилося, ніби я її викрав на «паккарді». Я відчув утіху і від своєї ролі в її сновидінні, й від марки автомобіля. Марнославство — доволі таки нице почуття.

Поїздом ми повернулися до Буенос-Айреса. Я провів Хоанну до її будинку на вулиці Тукуман; було близько другої ранку.

— Так пізно! А чоловік нічого не казатиме?

— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Я все влаштую.

Мені хотілося вірити їй, хоч природна обачність остерігала: не піддавайся дурманові марнославства, щоб потім не каятись.

А вранці мене розбудив телефон. Я відразу впізнав шепіт Хоанни.

— Прощавай, — мовила вона. — Ми їдемо на віллу в Пілар. Я все розповіла чоловікові. Пробач.

«Я ж попереджав, — роздратовано подумалося мені. — А вона, бідолашна, була така певна. Що я можу вдіяти? Поки що — нічого. Чекатиму своєї нагоди».

На носі були іспити, тож я вирішив поринути в навчання. Одначе зосередитися не міг. І не знав, куди себе подіти. Чому вона вибачилася? І як розуміти її «прощавай» — «до зустрічі» чи «прощавай назавжди»?

Я і не уявляв, що так закохаюся в неї.

Ї повідомлення було несподіваним і вимагало прояснення. Знічев'я я переглянув у газеті колонку оголошень про продаж потриманих автомобілів. «Паккард», — вичитав я, — випуску 1924 року, 12 циліндрів, у гарному стані, 600 доларів, майстерня Ландівара»; далі йшов номер будинку на вулиці Флоріди. Тоді я пробіг очима кіноафішу. Жодна із стрічок не привернула моєї уваги. В кінотеатрі «Петтіт сплендіт» показували «Шейха»; я його бачив кілька років [23] 96 тому і запам'ятав — чи домалював пізніше в уяві — лише Родольфо Валентіно в арабському вбранні, верхи на коні з героїнею, яка сиділа позаду нього. Задзвонив телефон. Я припав до трубки й розчарувався; замість любого голосу приятель пропонував мені роботу: перекласти для адвокатського бюро документи з французької, пов'язаних із судовим позовом за незаконне використання назви відомого одеколону.