Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Деякий час мені складав товариство чоловік у подертому мундирі залізничника, мовчазний і замислений. Він притискав хустину до запухлого і зболеного лиця. Потім і він кудись зник, непомітно вийшов на котрійсь зупинці. Після нього лишився відбиток у соломі, що вкривала підлогу, і чорна понищена валізка, яку він забув.

Ступаючи по соломі та відходах, я непевним кроком ішов із вагона у вагон. Двері відділень, повідкривані навстіж, метлялися від протягу. Ніде жодного пасажира. Нарешті я зустрів провідника в чорному мундирі залізничної служби на цій лінії. Він обмотував собі шию грубою хусткою, пакував манатки, ліхтарик, службовий журнал. «Прибуваємо, пане», — сказав він, зиркнувши на мене цілком білими очима. Потяг повільно гальмував — без пахкання, без колісного стукоту, ніби саме життя потроху, разом із останнім видихом пари, виходило з нього. Ми зупинилися. Тиша і пустка, жодної станційної будівлі. Висідаючи, провідник ще показав мені напрямок, у якому лежав Санаторій. З валізою в руці я пішов білим вузьким гостинцем, що небавом завів мене в темну гущавину парку. Я з деякою цікавістю придивлявся до краєвиду. Дорога, якою я прямував, піднімалася вгору і плавно виводила на хребет узгір’я, звідки відкривався увесь виднокіл. День був цілком сірий, пригаслий, без акцентів. Можливо, контрастуючи з цією тяжкою та безбарвною аурою, так виразно темніла вся ота велика посудина горизонту, на якій розлігся лісистий краєвид, видовищно розбитий на пасма і шари все дальших і сіріших насаджень, що спливали смугами, лагідно опадаючи то з лівого боку, то з правого. Увесь цей темний і поважний краєвид, як здавалося, ледь помітно плив у собі самому, пересувався обіч себе, ніби похмуре і збурене небо зі своїм зачаєним внутрішнім рухом. Плинні пояси та галереї лісів, здавалося, шуміли і росли на тому шумі, наче морський приплив, який непомітно підкрадається до суходолу. Винесена вгору в темній динаміці лісистого терену, біла дорога вилася, мов мелодія хребтом широких акордів, стиснута напором потужних музичних мас, які врешті й поглинали її. Я відламав галузку з придорожного дерева. Зелень листків була цілком темна, ледь не чорна. Ця чорнота була напрочуд насичена, глибока і добродійна, мов сон, що дарує силу й наснагу. І вся сіризна краєвиду, всі її відтінки були похідними від тієї однієї барви. Краєвид іноді набуває в нас такого кольору в мить похмурого літнього присмерку, насиченого довгими дощами. Та сама глибока і спокійна недбалість, та сама зречена й остаточна заціпенілість, якій уже не хочеться втіхи від барв.

Ліс був темний, мов ніч. Я навпомацки йшов по тихій глиці. Коли дерева порідшали, під моїми ногами задудніли мостові балки. На протилежному боці, оточені чорнотою дерев, бовваніли сірі, обсипані багатьма вікнами стіни готелю, знаного з реклами як Санаторій. Подвійні скляні двері входу були відчинені. Увійти в них можна було просто з містка, обабіч оплетеного хиткими балюстрадами з березових гілок. У коридорі панували напівморок і врочиста тиша. Я нашпиньки переходив від дверей до дверей, відчитуючи в темряві означені на них номери. За поворотом я врешті наткнувся на покоївку. Вона вибігла з кімнати, ніби щойно вирвалася з чиїхось настирливих рук — задихана і збуджена. Заледве розуміла, що я їй кажу. Я мусив повторити. Вона безпорадно крутнулася.

«Мою депешу ви отримали?».

Вона розвела руки, а її погляд тікав убік — наче вона тільки й чекала можливості, щоб застрибнути у напіввідчинені двері, на які косувала оком.

«Я приїхав здалека, телеграмою я замовляв кімнату в цьому закладі, — сказав я дещо нетерпляче. — До кого мені звернутися?».

Вона не знала. «Може, ви зайдете до ресторації, — почала плутатися. — Тепер усі сплять. Коли пан Доктор прокинеться, я доповім про вас».

«Сплять? Але ж надворі день, до ночі ще далеко…».

«У нас так завжди. Всі сплять. Ви не знали? — Покоївка глянула на мене з цікавістю. — Зрештою, ночі тут не буває», — додала вона, ледь кокетуючи. Уже не прагнула дременути, лише, крутячись, теребила руками мереживо на фартушку.

Я лишив її. Перейшов до напівтемної ресторації. Там було кілька столиків, великий буфет на всю ширину стіни. Після довгої перерви я знову відчув легкий апетит. Мене втішив вигляд тістечок і тортів, якими було щедро заставлено буфетні полиці.

Я поклав валізку на один зі столиків. Усі вони були порожні. Я плеснув у долоні. Жодної відповіді. Тоді я зазирнув до сусіднього залу, більшого і світлішого. Цей зал своїм широким вікном чи лоджією відкривався на вже знаний мені краєвид, який із віконного обрамлення промальовувався у глибокому смутку та зреченні, мов жалобне memento. На скатертинах були видні залишки недавнього застілля — відкорковані пляшки, напівспорожнені келихи. Де-не-де ще навіть лежали чайові, досі не зібрані обслугою. Я повернувся до буфету, придивляючись до тістечок і паштетів. Вони виглядали напрочуд апетитно. Я замислився, чи личить обслужити себе самому. Мене всього заполонив наплив незвичайної зажерливості. Особливу оскому наганяв мені до рота певний ґатунок пісочного печива з яблучним мармеладом. Я вже хотів було підважити один із куснів срібною лопаткою, коли відчув, що за мною хтось є. Покоївка увійшла цілком безгучно у своїх м’яких пантофлях і торкнулася моєї спини.