Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Шкільна ж наука не втратила для мене нітрохи зі своєї привабливої новизни. Наприклад, уміння читати за складами. Учитель просто апелював до нашого незнання, вміло, спритно і з великою вправністю витягаючи її напоказ і врешті сягаючи в нас тієї tabula rasa [229] T a b u l a r a s a (лат.) — дослівно: гладка таблиця; у переносному значенні — розум, який не має жодної освіти. Цей термін запровадив у популярний обіг Джон Локк. , що є підґрунтям для будь-якого навчання. У такий спосіб звільняючи нас усіх від передсудів та навиків, він розпочинав основи навчання. Через силу й напружено ми виспівували звучні склади, у паузах шмигаючи носом і витискаючи на книжці пальцем літеру за літерою. Мій буквар мав такі самі сліди вказівного пальця, загущеніші на важчих літерах, що й букварі моїх однокласників.

Одного разу (я вже й не пам’ятаю, про що там ішлося) до класу зайшов пан директор і в тиші, яка зненацька запанувала, вказав пальцем на трьох із нас, зокрема й на мене. Ми повинні були негайно йти за ним до канцелярії. Ми знали, чим це пахне, і двоє моїх співвинуватців почали вже наперед хнипати. Я байдуже дивився на їхню невчасну скруху, на спотворені раптовим плачем обличчя — ніби з першими сльозами з них злізла людська маска, оголивши безформний м’якуш заплаканого м’яса. Що стосується мене, то я був спокійний, з приреченістю моральних і справедливих натур я піддався перебігу подій, готовий стоїчно витримати наслідки своїх учинків. Ця сила характеру, схожа на затверділість, не подобалася панові директору, коли ми, всі троє винуватців, постали перед ним у канцелярії; пан учитель був при цьому присутній з тростиною в руці. Я байдуже розщепив пасок, але пан директор, глянувши на це, закричав: «Ганьба, як це можливо? В такому віці? — і з гіркотою подивився на пана вчителя. — Дивний вибрик природи», — додав він, гидливо кривлячись. Потім, виставивши за двері обидвох хлопчаків, він звернувся до мене з довгою й поважною промовою, сповненою жалю й осуду. Але я не розумів його. Бездумно кусаючи нігті, я тупо дивився перед себе, а потім сказав: «Пане вцителю, це Вацек плюнув на васу булку». Я був уже справді дитиною.

На гімнастику й малювання ми ходили до іншої школи, де були спеціальні знаряддя і зали для цих предметів. Ми марширували парами, запекло перемовляючись, і на кожну вулицю, в яку ми повертали, вносячи різкий гамір наших перемішаних сопрано.

Та школа містилась у великому дерев’яному будинку, переобладнаному із театрального залу, старому і з багатьма прибудовами. Інтер’єр залу для малювання нагадував величезну лазню, стелю було підперто дерев’яними стовпами, під стелею тяглася дерев’яна галерея, на яку ми відразу збігали, штурмуючи сходи, що гримотіли під нашими ногами, як буря. Численні бокові приміщення чудово підходили для гри в хованку. Вчитель малювання не з’являвся ніколи, тож ми пускалися берега. Час від часу директор тієї школи заходив до залу, кількох найгаласливіших ставив у кут, накручував вуха кільком найдикішим, але щойно відвертався до дверей, як за його плечима знову наростав заколот.

Ми не чули дзвінка, що сповіщав про закінчення занять. Починався осінній пополудень, короткий і кольоровий. По деяких хлопців приходили матері й забирали їх, лаючи та б’ючи, хоч вони і впиралися. Але для інших, позбавлених аж такої турботливої домашньої опіки, щойно тоді починалася справжня забава. І тільки пізнім смерком, зачиняючи школу, старий сторож проганяв нас додому.

Уранці, коли ми йшли до школи, ще панувала густа темрява, місто ще лежало у глухому сні. Ми просувалися навпомацки з витягнутими руками, шелестячи ногами по сухому листю, яке шарами вкривало вулиці. Йдучи, трималися за стіни будинків, щоб не заблукати. Несподівано в котрійсь із ніш ми рукою намацували обличчя однокласника, що йшов назустріч. Скільки сміху, вгадувань і несподіванок виникало з усього цього! Декотрі мали лойові свічки й запалювали їх — місто було засіяне мандрами тих огарків, які тремким зиґзаґом пересувалися низько над землею, спотикались і призупинялися, щоб освітити якесь дерево, круг на землі, купи зів’ялих листків, по яких малюки порпаються в пошуку каштанів. Уже і в деяких будинках на другому поверсі засвічуються перші лампи, каламутне світло побільшено випадає через квадрати вікон у міську ніч і великими фігурами кладеться на площу перед будинком, на ратушу, на сліпі фасади. А коли хтось, узявши лампу, йде з нею в руці з кімнати до кімнати, — надворі ті величезні прямокутники світла перегортаються, ніби сторінки колосальної книги, і площа, здається, мандрує кам’яницями, переставляє будинки і тіні, ніби викладає пасьянси з великої колоди карт.