Такі мої мрії о цій безвідповідальній замежовій порі. Я їх не зрікаюся, хоч і бачу все їхнє безглуздя. Кожний повинен знати межі своїх можливостей, як і те, що йому личить.
Для нас, пенсіонерів, осінь загалом небезпечна пора. Хто знає, з якими труднощами в нашому стані досягаєш сякої-такої усталеності, як важко саме нам, пенсіонерам, уникнути того, щоб не розсіятися і з власної вини не згубитися, той зрозуміє, що осінь, її вихори, збурення та інші атмосферні конфузи не сприяють нашому й без того поставленому під загрозу існуванню.
Проте є в осені й інші дні, повні спокою та задуми, й вони з нами лагідні. Часом трапляються такі дні без сонця — теплі, імлисті й бурштинові на далеких овидах. У проміжку між будинками раптом відкривається вид углиб, на цілий шмат неба, що сходить донизу, все нижче, аж до остаточної розвіяної жовтизни найдальших обріїв. У цих перспективах, які відкриваються у глибини дня, погляд немовби мандрує календарним архівом, вирізняє вибрані місця в нашаруванні днів, безконечні реєстратури часу, що довгими алеями відходять у жовту і світлу вічність. Усе це громадиться і шикується у споловілих і змарнованих формаціях неба, в той час як на першому плані — нинішній день і теперішня мить, і мало хто зводить погляд у напрямку далеких полиць того оманливого календаря. Похилені до землі, всі кудись ідуть, нетерпляче один одного минаючи, і вся вулиця почеркана лініями цих пересувань, зустрічей і минань. Але в цій прогалині між будинками, крізь яку погляд злітає на ціле місто внизу, на всю архітектурну панораму, просвітлену ззаду смугою ясності, що млявішає ближче до обріїв, виникає перерва й затишшя в гаморі. Там на просторому і світлому майданчику ріжуть дерево для міської школи. Там чотиригранниками поскладано штабелі міцної здорової деревини, яка поволі, одне поліно за другим, слабне від пил і сокир заготівників. Ех, деревино — вірна, поштива, повновартісна матеріє дійсності, наскрізь чиста й ретельна, втілення правильності і прози життя. Хоч як глибоко залізеш їй у коріння — не знайдеш нічого, що вона б не виявила вже над поверхнею, прямо і без застережень, завжди рівномірно всміхнена і просвітлена тією теплою й певною світлістю своєї волокнистої серцевини, зітканої на зразок людського тіла. У кожному свіжому зламі розрубаного поліна проглядається хоч і нове, та все ж завжди те саме, усміхнене й золоте, обличчя. О, предивна тілесносте дерева, тепла без екзальтації, здорова наскрізь, пахка і мила!
По-справжньому сакраментальна дія завжди поважна і символічна. Рубання дерева! Я годинами міг би отак стояти у цій світлій прогалині, відкритій у глибину пізнього пополудня, й дивитися на ці мелодійні пили, на розмірену працю сокир. За всім оцим давня, мов рід людський, традиція. У цьому світлому вищербі дня, в цій прогалині часу, відкритій на жовту й зів’ялу вічність, штабелі букового дерева нарізають ще з Ноєвих часів. Ті самі патріархальні й одвічні рухи, ті самі змахи, ті самі нахили тіла. Вони стоять по пахви у своєму золотому теслярстві й поволі вгризаються в кубометри і шари дерева, обсипані трачинням, з відблиском-іскринкою в очах, вони прорубуються дедалі глибше в теплу і здорову серцевину, в її злютований масив, і за кожним ударом сокири їхні очі спалахують золотом — так, ніби вони щось шукають у тій серцевині, хочуть пробитися до золотої саламандри, пискливої вогнистої істоти, яка вічно втікає від них у кореневі глибини. Ні, насправді вони лише ділять час на дрібні поліна, хазяйнують із часом, заповнюючи пивниці добрим і рівномірно нарубаним майбутнім на зимові місяці.
Перетривати б тільки цей критичний час, оцих пару тижнів, а там уже ранкові приморозки й зима. Як я люблю той вступ до зими, ще без снігу, але із запахом морозу і диму в повітрі! Я пам’ятаю такі недільні пополудні пізньої осені. Припустімо, що весь тиждень перед тим падали дощі, нависала осіння сірятина, й аж урешті земля наситилася водою й от починає сохнути і тьмяніти на поверхні, виділяючи щільний здоровий холод. Тижневої тривалості небо з поволокою хмарного шмаття згорнуто, мов болото, на один бік небосхилу, де воно темніє купами, зібгане та вим’яте, а від заходу починають поволі проникати здорові черстві кольори осіннього вечора, розфарбовуючи захмарений краєвид. І в той час, як небо поступово, від заходу, прочищується, набуваючи прозорої ясності, з’являються святково вдягнуті служниці, йдуть по троє-четверо, взявшися за руки, безлюдною, по-недільному чистою, майже підсохлою вулицею поміж передміськими хатинами, кольоровими в цій терпкій гамі повітря, розчервонілого перед смерком, вони йдуть, смагляві й заокруглені лицем від здорового холоду, пружно ступаючи ногами в новому ще не розходженому взутті. Милий зворушливий спомин, видобутий із закамарків пам’яті!
Читать дальше