Бруно Шульц - Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича

Пан директор витягнув із заскленої коробочки нашпиленого хруща і під кутом наблизив його до очей, розглядаючи на світлі. Його пальці були вимазані чорнилом, короткі нігті пласко обстрижені. Він глянув на мене з-над окулярів.

«Ви, пане раднику, хотіли б записатися до першого класу? — спитав директор. — Це дуже похвальне і гідне рішення. Я розумію це так, що ти хочеш відбудувати свою освіту від основ, від фундаменту. Я не втомлююся повторювати: граматика і табличка множення є основами для будь-якої освіти. Звичайно, ми не можемо поставитися до радника як до учня, який підлягає шкільному примусу. Радше — як до вільного слухача, як до ветерана абетки, так би мовити, який після довгих блукань немовби знов опинився за шкільною партою. Спрямував, так би мовити, своє пошарпане судно до нашого порту. Так-так, пане раднику, небагато людей виявляє нам отаку вдячність і таке визнання наших заслуг, аби після цілого життя, проведеного у праці і стараннях, повернутися до нас і осісти тут на постійно як добровільний пожиттєвий другорічник. Пане раднику, ви будете в нас мати виняткові права. Я завжди казав…».

«Вибачте, — перебив я його, — але я хотів би підкреслити, що коли йдеться про виняткові права, то я цілком від них відмовляюся… Я не бажаю мати жодних привілеїв. Зовсім навпаки… Я не хотів би нічим вирізнятися. Так, мені залежить на тому, щоб якнайбільше злитися, розчинитися в сірій масі школярів. Увесь мій задум пройшов би повз ціль, якби я хоча б у чомусь був упривілейований порівняно з іншими. Навіть щодо тілесної кари, — тут я підняв палець, — я повністю визнаю її спасенний та моральноочисний вплив і рішуче застерігаю, щоб для мене й під цим оглядом не робилося ніяких винятків».

«Дуже похвально, дуже педагогічно, — мовив пан директор з пошаною. — Поза тим мені здається, — додав він, — що ваша освіта внаслідок тривалого некористування вже по суті демонструє певні прогалини. Під цим оглядом ми зазвичай покладаємося на оптимістичні ілюзії, що їх досить легко розвіяти. Чи ви, пане, ще, приміром, пам’ятаєте, скільки буде п’ять помножити на сім?

«П’ять помножити на сім», — повторив я збентежено, відчуваючи, як розгубленість, яка напливла на серце теплою і благою хвилею, застелила млою чіткість моїх думок. Просвітлений, ніби об’явленням, власним невіглаством, я почав, наполовину в захваті від справжнього повернення до дитинної несвідомості, затинатися й повторювати «п’ять помножити на сім…», «п’ять помножити на сім…».

«От бачите, — мовив директор, — крайня пора вам записуватися до школи». Потім, узявши за руку, він завів мене до класу, в якому відбувалося навчання.

Знов, як півстоліття тому, я опинився в тому гаморі, в отому залі, який кишма кишів, темніючи від муравлиська рухливих голів. Я, маленький, стояв на середині, вхопившись за полу пана директора, в той час як п’ятдесят пар молодих очей придивлялися до мене з байдужою, жорстокою діловитістю тваринок, які бачать особину того ж виду. З різних боків до мене викривлювались обличчя, корчилися гримаси миттєвої та стримуваної ворожості, показувались язики. Я не реагував на всі ті чіпляння, пам’ятаючи про вихованість, яку мені свого часу прищепили. Роздивляючись оті рухливі обличчя, спотворені недолугими гримасами, я згадав собі цю саму ситуацію п'ятдесят років тому. Тоді я стояв отак біля матері, поки вона залагоджувала мою справу з учителькою. Тепер замість матері пан директор шепотів щось на вухо пану викладачеві, який, киваючи, з повагою вдивлявся в мене.

«Він сирота, — врешті звернувся викладач до класу, — в нього немає ні батька, ні матері — не дошкуляйте йому занадто».

Сльози навернулися мені на очі від цих його слів, справжні сльози розчулення, а пан директор посадовив мене, і сам зворушений, за першу парту.

Відтоді для мене почалося нове життя. Школа відразу й цілком поглинула мене. Ніколи за часів мого давнього життя я не бував аж так утягнутим у тисячі справ, інтриг та інтересів. Я жив одним великим захопленням. Над моєю головою перехрещувалася тисяча найрізніших ліній. Мені пересилалися сигнали, телеграми, давались умовні знаки, до мене шикали, моргали й на всі лади жестами нагадували мені про тисячі зобов’язань, які я взяв на себе. Я ледве дочікувався закінчення уроку, під час якого я із вродженої порядності стоїчно витримував усі атаки, щоб не пропустити ані слова з викладацьких наук. Щойно розлягався голос дзвоника, як на мене накидалася вся верескуча зграя, хапала мене з усім своїм буйним розмахом, замалим не розриваючи на шматки. Вони налітали ззаду понад партами, тупаючи ногами по їхніх поверхнях, перестрибували через мою голову, йшли повз мене перевертом. Кожний верещав мені на вухо свої претензії. Я зробився центром усіх їхніх справ, найсерйозніші оборудки, найзаплутаніші та найдразливіші скандали не могли обійтися без моєї участі. Я ходив вулицями, завжди оточений рвучкою жестикуляцією тої галасливої галайстри. Собаки здалека обходили нас із підігнутими хвостами, коти вистрибували на дах від нашого наближення, а самотні діти, яких ми зустрічали дорогою, з пасивним фаталізмом втягували голову у плечі, готуючись до найгіршого.