Герман Гессе - Степовий вовк

— Бо я така сама, як і ти. Така ж самітна, як ти, не дуже люблю й не дуже ціную життя, людей і себе. Завжди є люди, що ставлять до життя найвищі вимоги і не вміють миритися з його дурістю й брутальністю.

— Правда! ― вигукнув я здивовано.― Я розумію тебе, мій друже, ніхто тебе не розуміє так, як я. А однаково ти для мене загадка. Ти так чудово опанувала життя, так умієш шанувати найдрібніші його радощі, так умієш жити. Як же ти можеш страждати від життя? Як ти можеш упадати в розпач?

— Я не впадаю в розпач, Гаррі. Але страждати навчилася, ще й як навчилася. Ти дивуєшся, що я нещаслива, хоч так гарно вмію танцювати й ковзати по поверхні життя. А я, друже, дивуюся, що ти такий розчарований життям. Адже тобі знайомі найглибші й найкращі прояви людського духу, ти вільно почуваєшся в мистецтві, в царині думки! Тому ми й знайшли одне одного, тому ми стали братом і сестрою. Я тебе вчитиму танцювати, розважатись, усміхатися і все ж таки не бути задоволеним. А від тебе вчитимусь мислити, пізнавати і все ж таки не бути задоволеною. Ти знаєш, що ми обоє діти диявола?

— Так, ми його діти. Диявол ― це дух, а ми його нещасні діти.. Ми випали з природи й висимо в порожнечі. Але я тепер ось що згадав: у трактаті про Степового Вовка ― я тобі розповідав про нього ― щось написано про те, що Гаррі тільки уявив собі, начебто він має дві душі, складається з двох осіб. А насправді начебто в кожній людині є десять, сто, тисяча душ.

— Це мені дуже подобається! ― мовила Герміна.― Ти, наприклад, у царині духу досяг вершини, зате в різних дрібних життєвих штуках дуже відстав. Мислителеві Гаррі сто років, а танцюристові заледве півдня віку. Ось його ми й будемо виховувати і всіх його маленьких братиків, що, так само, як і він, лишилися малими, дурненькими й нерозвиненими.― Вона, усміхаючись, глянула на мене. І враз тихо спитала зовсім іншим тоном: ―То як, сподобалась тобі Марія?

— Яка Марія?

— Та, що ти з нею танцював. Гарна дівчина, дуже гарна. Я помітила, що ти в неї трохи закохався.

— Ти хіба її знаєш?

— О, ми добре знайомі. Вона тобі дуже припала до серця?

— Вона мені сподобалась, і я був радий, що вона так поблажливо поставилась до мого танцю.

— Наче це й усе! Ти повинен трохи позалицятися до неї, Гаррі. Вона дуже гарна й добре танцює, і ти вже в неї закоханий. Мені здається, що ти маєш успіх.

— Далебі, я до цього не прагну.

— Тепер ти трохи брешеш. Я знаю, що в тебе десь є коханка, з якою ти зустрічаєшся разів зо два на рік, щоб знов полаятися з нею. Звичайно, дуже мило, що ти хочеш лишитися вірним тій своїй дивній приятельці, але дозволь мені не надавати цьому такої великої ваги! Я взагалі маю підозру, що ти надаєш коханню надто великої ваги. Надавай, як хочеш, плекай собі ідеальне кохання скільки завгодно, це твоя справа, мені байдуже. Але не байдуже мені інше: я хочу, щоб ти трохи краще пізнав усі дрібні, веселі життєві штуки й ігри. Тут я стану твоєю вчителькою, кращою за твою ідеальну коханку, будь певен! Тобі просто необхідно знов поспати з якоюсь гарною дівчиною, Степовий Вовче.

— Герміно,― з мукою мовив я,― глянь на мене, я ж бо старий і сивий!

— Ти не старий, ти хлопчак. І так само, як ти був надто ледачий, щоб навчитись танцювати, аж поки мало не спізнився, так само ти надто ледачий, щоб навчитись кохати. Ідеальне й трагічне кохання ти, друже мій, напевне знаєш; вивчив його досконало, я не сумніваюся! А тепер трохи навчишся звичайного кохання, людського. Початок ти вже зробив, скоро тебе можна буде повести на бал. Але спершу треба навчитись танцювати бостон. Завтра ж почнемо. Я прийду о третій. До речі, як тобі подобається наша музика?

— Дуже подобається.

— Бачиш, ти робиш успіхи, чогось навчився. Досі ти всієї цієї танцювальної і джазової музики терпіти не міг, вона для тебе була надто поверхова й легковажна. А тепер ти сам побачив, що до неї не треба ставитись так суворо, що вона може бути дуже гарна і приємна. Між іншим, без Пабло весь оркестр був би нічого не вартий. Він керує ним і додає йому вогню.

Так само, як грамофон отруїв атмосферу аскетичної духовності в моєму кабінеті, як американські танці чужим струменем ринули в мій виплеканий музичний світ, розладнуючи і навіть руйнуючи його, так з усіх боків у моє чітко окреслене, замкнене життя вдиралося нове, страшне, нищівне. Трактат про Степового Вовка й Герміна мали рацію зі своїм ученням про тисячу душ: щодня поряд зі старими душами в мені з'являлося ще кілька нових, домагалися свого, зчиняли галас, і я виразно, наче на картині, побачив, якою ілюзією було те, що я досі вважав своєю особистістю. Я надавав великого значення лише тим небагатьом своїм здібностям і навичкам, які випадково мав, і створив такий свій образ, жив таким життям, наче був тільки високоосвіченим фахівцем у галузі поезії, музики й філософії, а решту свого «я», весь той хаос здібностей, інстинктів і прагнень, вважав обтяжливим і. прозвав його Степовим Вовком. А проте це звільнення від моєї омани, це розщеплення моєї особистості аж ніяк не можна було назвати тільки приємною і цікавою пригодою. Навпаки, часто це був болісний, майже нестерпний процес. Інколи грамофон жорстоко різав мені слух у кімнаті, де все було настроєне на інший тон. І не раз, танцюючи ванстеп у якомусь модному ресторані серед елегантних гульвіс і авантюрників, я почував себе зрадником усього того, що раніше мені здавалося в житті гідним пошани, святим. Якби Герміна хоч на тиждень лишила мене самого, я зразу ж відмовився б від цієї тяжкої, смішної спроби стати гульвісою. Але Герміна не спускала з мене ока. Хоч я й не Щодня бачився з нею, вона однаково весь час пильнувала мене, вела, охороняла, перевіряла,― хоч і читала, всміхаючись,, у мене на обличчі сердиті бунтівні думки і бажання втекти.