Герман Гессе - Степовий вовк

Герміна співчутливо слухала мене.

— Так,― врешті мовила вона,― мабуть, ти маєш рацію. Звичайно, війна знов буде, не треба й газет читати, щоб до такого додуматися. І, звичайно, є чого сумувати, але чи варто? Це те саме, що сумувати, думаючи про смерть. Бо хоч би ти що робив, хоч би як боровся, а колись неодмінно помреш. Боротися зі смертю, любий Гаррі, завжди дуже гарно, шляхетно, похвально й почесно, і так само почесно боротися з війною. Проте це завжди безнадійне донкіхотство.

— Може, це й правда,―палко сказав я,―але від такої правди,― що ми однаково всі помремо, а тому хай буде, що буде,― життя наше стане банальне і безглузде. Отже, нам треба все відкинути, зректися всіх поривань духу, всіх прагнень, всякої людяності, визнати владу шанолюбства й грошей і за кухлем пива чекати чергової мобілізації?

Герміна дивилася на мене якось чудно: весело, глузливо, співчутливо й прихильно, і водночас її погляд був значущий, мудрий і безмежно поважний.

— Не треба нічого зрікатися,― материнським тоном мовила вона.― І твоє життя ще не стане банальне і безглузде, коли ти знатимеш, що твоя боротьба буде марна. Набагато банальніше, Гаррі, боротися за щось добре, ідеальне і вважати, що його неодмінно треба досягти. Хіба ідеали існують для того, щоб їх досягати? Хіба ми, люди, живемо для того, щоб перемогти смерть? Ні, ми живемо, щоб боятися її, а крім того, й любити її, і саме завдяки смерті наше коротеньке життя час від часу спалахує так яскраво. Ти як дитина, Гаррі. А тепер буд слухняний і ходи зі мною, в нас багато роботи. Сьогодні я не хочу більше нічого чути ні про війну, ні про газети. А ти?

О так, з мене теж було вже досить війни й газет.

Ми разом пішли ― це був наш перший спільний вихід у місто ― до крамниці музичних інструментів і почали оглядати грамофони. Ми перебирали їх, пробували, як вони грають, і коли знайшли такий, що влаштовував нас, гарний і дешевий, я сказав, що купую його. Але Герміна не хотіла поспішати. Вона стримала мене й повела до другої крамниці. Там ми теж оглянули й прослухали грамофони всіх типів і розмірів, від найдорожчих до найдешевших, і аж тепер вона погодилась вернутися до першої крамниці й купити той, що ми вибирали.

— Бачиш,― мовив я,― хіба не простіше було взяти його відразу?

— Ти так думаєш? А може, завтра ми побачили б в іншій вітрині такий самий грамофон, але на двадцять марок дешевший. До того ж приємно щось купувати, а приємність треба розтягати якнайдовше. Тобі ще багато чого треба вчитися.

З допомогою робітника з крамниці ми віднесли грамофон до мого помешкання.

Герміна докладно оглянула мою кімнату, похвалила грубу й канапу, попробувала, чи зручно сидіти на стільцях, подивилася деякі книжки й надовго спинилася перед фотографією моєї коханки. Грамофон ми поставили на комод між двома купами книжок. І ось почалося моє навчання. Герміна поставила платівку з фокстротом, показала мені перші кроки, взяла мене за руку й почала водити. Я покірно тупав за нею, чіплявся за стільці, слухав її накази, не розуміючи їх, наступав їй на ноги. Я був пильний, але незграбний учень. Після другого танцю вона впала на канапу й засміялася, як дитина.

— Господи, який ти неповороткий! Просто йди собі, наче ти гуляєш! Зовсім не треба напружуватись. Мені здається, що ти вже навіть упрів? Ну, то відпочиньмо хвилин п'ять! Бачиш, танцювати, коли вмієш, так само легко, як думати, а вчитися танцювати ще набагато легше, ніж учитися думати. Тепер ти дивитимешся спокійніше а те що люди не вчаться думати, а воліють називати пана Галлера зрадником батьківщини і спокійно чекати, коли почнеться друга війна.

Через годину вона пішла, запевнивши мене, що наступного разу я вже танцюватиму краще. Я мав про це іншу думку і був дуже розчарований своєю тупістю й незграбністю. Я за цю годину взагалі нічого не навчився принаймні так мені здавалося,― й не вірив, що далі справи підуть краще. Ні, танці потребують здібностей, яких я зовсім не мав: веселості, невинності, легковажності, грації. Що ж, я й думав, що цим скінчиться.

Але дивно ― другого разу мені справді повелося краще, я навіть отримав задоволення, а наприкінці уроку Герміна заявила, що фокстрот я вже вмію танцювати. Та коли вона зробила з цього висновок, що завтра я маю піти з нею на танці до якогось ресторану, я перелякався й почав завзято відмовлятися. Вона холодно нагадала, що я заприсягнувся слухатись її, і запросила мене на завтра на чай до готелю «Баланс».

Того вечора я лишився вдома, хотів почитати, але не зміг. Я боявся завтрашнього дня. Мене жахала думка, що я, літній, несміливий, вразливий дивак, маю не тільки завітати до однієї з тих нудних сучасних танцювальних зал із джазовою музикою, а й удавати з себе танцюриста серед чужих людей, насправді не вміючи й кроку ступити. І признаюся, що хоч я сам сміявся з себе й соромився перед самим собою, а все ж накрутив у своєму тихому кабінеті грамофон і обережно, в самих шкарпетках, заходився знов опановувати фокстрот.