Герман Гессе - Степовий вовк

Тієї ночі, блукаючи містом, я довго міркував про свій дивний зв'язок із музикою. Мені не вперше спадало на думку, що такий самий зворушливий, але й фатальний зв'язок з музикою мають усі німецькі інтелектуали, що це їхня доля. В німецькому інтелекті панує матріархат, зв'язок з природою у формі гегемонії музики, якого не знає жоден інший народ. Ми, інтелектуали, замість мужньо боротися з цією тенденцією і домагатися покори й послуху інтелектові, логосові, слову, всі мріємо про мову, без слів, яка б висловлювала невимовне й надавала форми тому, що її нездатне мати. Замість якомога вірніше й сумлінніше грати на своєму інструменті, німецький інтелектуал завжди бунтує проти слова й глузду і кокетує з музикою. І, розкошуючи у володіннях музики, серед чудесних, солодких звукових образів, серед прекрасних почуттів і настроїв, які ніколи не змушують, щоб їх утілювали в життя, німецький інтелект проґавив безліч своїх" справжніх завдань. Ніхто з нас, інтелектуалів, не почував себе добре в дійсності, ми для неї були чужинці й вороги. Тому і в нашій німецькій дійсності, в нашій історії, в нашій політиці, в нашій громадській думці роль інтелекту така мізерна. Так, я часто міркував про це й не раз відчував палке бажання брати участь у творенні дійсності, бути активним і відповідальним за щось, замість постійно цікавитися самою лише естетикою та мистецькими й інтелектуальними вправами. Та щоразу все кінчалося тим, що я відмовлявся від цих своїх намірів і скорявся долі. Панове генерали й промисловці мали цілковиту слушність: з нас, інтелектуалів, було мало пуття, ми були нікому не потрібною, далекою від дійсності, безвідповідальною публікою, дотепними базіками. Тьху, хай йому чорт, де бритва?

Так я нарешті повернувся додому. В душі моїй ще лунала музика, голова моя була сповнена тяжкими думками, а серце ― сумною і розпачливою тугою за життям, за дійсністю, за якимось сенсом, за тим, що я безповоротно втратив. Я піднявся сходами, ввімкнув у кімнаті світло й спробував трохи почитати, але даремно. Я згадав про те, що маю завтра ввечері йти на віскі й на танці до бару «Сесіль», і відчув гірку злість не тільки на себе, а й на Герміну також. Хай навіть вона щиро хотіла мені добра, хай навіть вона чудова жінка ― але хай би краще дала мені тоді пропасти, не втягувала мене в цей шалений, далекий мені галасливий світ розваг, де я однаково завжди буду чужим і де все найкраще, що є в мені, занидіє і зійде нанівець!

Я сумно погасив світло, сумно зайшов до спальні й почав сумно роздягатися. Враз мене спантеличив якийсь незвичний запах, легенький дух парфумів. Я озирнувся й побачив, що на моєму ліжку лежить красуня Марія, усміхаючись і трохи боязко дивлячись на мене великими блакитними очима.

— Маріє! ― мовив я. І подумав, що господиня відмовила б мені в помешканні, якби дізналася про це.

— Я прийшла,― тихо сказала вона.― Ви сердиті на мене?

— Ні, ні. Бачу, Герміна дала вам ключа. Авжеж.

— О, ви таки сердиті. То я піду собі.

— Ні, Маріє, лишіться! Тільки я сьогодні дуже сумний, не можу бути веселим, хіба, може, завтра.

Я трохи схилився до неї. Тоді вона обхопила мою голову великими, міцними долонями, притягла до себе й поцілувала. Я сів на ліжко, взяв її за руку й попросив говорити тихо, щоб нас ніхто не почув. Я дивився в її гарне молоде обличчя, що, мов дивовижна велика квітка, лежало на моїй подушці. Вона повільно притулила мою руку до своїх губів, потім засунула її під ковдру й приклала до теплих грудей, що рівно здіймалися й опускались.

— Тобі можна бути й невеселим,― мовила вона.― Герміна вже сказала мені, що в тебе якесь горе. Це кожен може зрозуміти.

Я ж тобі ще й досі подобаюся, так бо недавно, як ми танцювали, я тобі дуже подобалась.

Я почав цілувати її в очі, в уста, в шию і в груди Хвилину тому я ще дорікав Герміні й сердився на неї, тепер тримав у руках її подарунок і був їй вдячний. Маріїні пестощі не ображали чудової музики, яку я сьогодні слухав, вони були гідні її, були її завершенням. Я по волі відгортав ковдру, аж,поки доцілував її до ніг. Ко ли я лягав біля неї, її схоже на квітку обличчя всміхалося до мене мудро й лагідно.

Тієї ночі поряд з Марією я спав недовго, але мій со був глибокий і спокійний, як у дитини. А в перервах між сном я пив її гарну, веселу молодість, а з тихих роз мов довідався багато цікавого про її і Гермінине життя Я дуже мало знав про таке життя, досі тільки в театральному світі часом зустрічав таких людей, і жінок, і чоловіків, що жили наполовину для мистецтва, а наполовину для розваг. І аж тепер я заглянув трохи глибше в це незвичайне, дивно невинне, дивно зіпсоване життя. Ці дівчата, що здебільшого походили з незаможних родин, були надто розумні й надто гарні, щоб цілий вік триматися якогось погано оплачуваного, нудного місця в конторі, і всі жили то з тимчасових заробітків, то зі своєї вроди й привабливості. Часом вони по кілька місяців сиділи за друкарською машинкою і жили в комірчині під дахом, а часом ставали коханками заможних нероб, отримували кишенькові гроші й подарунки, ходили в хутрі, їздили в машинах і мешкали в «Гранд-готелі», і хоч іноді, коли пропозиція була надто вже вигідна, згоджувалися вийти заміж, загалом не прагнули до цього. Деякі з них мали холодну вдачу й дарували свою ласку неохоче, тільки за найвищу ціну. Інші, й серед них Марія, були незвичайно щедрі на любов і потребували її, більшість їх мала досвід у коханні з обома статями; вони жили тільки задля кохання й завжди мали поряд з офіційними приятелями, які їх утримували, ще й інші любовні зв'язки. Старанні й працьовиті, дбайливі й легковажні, розвязні і все ж таки бездумні, ці метелики жили дитячим водночас витонченим життям, незалежні, не кожному приступні, сподіваючись на щастя й на ходовий вітер, закохані в життя, а проте набагато менше чіпляючись з нього, ніж міщани, завжди готові піти за казковим принцом у його замок, завжди десь у глибині душі певні, що їх чекає тяжкий і сумний кінець.