Герман Гессе - Степовий вовк

Чим більше розпадалося те, що я раніше звав своєю особистістю, тим краще я розумів, чому, незважаючи на весь свій розпач, я так жахався смерті, а ще почав розуміти що цей огидний, ганебний страх перед смертю був часткою мого давнього, міщанського, фальшивого єства. Я прискіпливим оком розглянув кожну рисочку того колишнього пана Галлера, обдарованого письменника, знавця Моцарта й Гете, автора цікавих розвідок про метафізику мистецтва, про геніальність і трагічність, про гуманізм, меланхолійного відлюдника із заставленої книжками келії, і всюди йому було що закинути. Цей талановитий і цікавий пан Галлер, хоч він проповідував розважність, людяність і протестував проти жорстокої війни, сам під час війни не наразився на розстріл, дарма що такий кінець логічно випливав з його світогляду, а знайшов спосіб якось пристосуватися, звичайно, дуже пристойний, шляхетний спосіб, але все ж таки компроміс. Далі: він був противником держави й експлуатації, але тримав у банку чимало акцій великих промислових підприємств і зі спокійним сумлінням жив на відсотки з них. І так було з усім. Хоч Гаррі Галлер зневажав світ, одягався в чудову тогу ідеаліста, романтичного самітника й грізного пророка, а проте в душі був буржуа, йому не подобалося Гермінине життя, його сердило, що він марнує за танцями в ресторанах ночі й дарма витрачає там таляри, він відчував муки сумління й палко мріяв аж ніяк не про звільнення і вдосконалення, а навпаки ― про повернення в ті затишні часи, коли його інтелектуальні вправи давали йому ще втіху і славу. Так само й читачі газет, яких він зневажав і висміював, мріяли про повернення в ідеальні передвоєнні часи, бо це було зручніше, ніж учитися на своїх стражданнях. Тьху, що то була за маруда, той чортів Галлер! А проте я чіплявся за нього чи, радше, за його вже майже розбиту маску, за його кокетування з інтелектуальними проблемами, за його міщанський страх перед невпорядкованим і випадковим (до якого належала й смерть) і глузливо, заздрісно порівнював нового Гаррі, який ще тільки народжувався, трохи несміливого, кумедного дилетанта з танцювальних зал, із і ним колишнім, фальшиво-ідеальним образом Гаррі, в якому я за цей час виявив усі ті неприємні риси, що колись були роздратували мене в гравюрі Гете з професорового салону. Той давній Гаррі сам був по-міщанському ідеалізованим Гете, таким собі інтелектуальним героєм з надто шляхетним поглядом, він аж світився від своєї величі, духовності й гуманності, наче змащений єлеєм, майже зворушений шляхетністю своєї душі! Але тепер цей чудовий образ був весь подірявлений, ідеальний пан Галлер, хай йому біс, стягнутий зі свого постаменту. Він тепер скидався на вельможу, якого пограбували вуличні злодії, лишивши його в подертих штанях, і якому найрозумніше було б удати, що це його власне дрантя, а він іде так, наче на ньому й досі висять ордени, і плаксиво претендує на втрачену гідність.

Я весь час зустрічався з музикантом Пабло, і моя думка про нього мала змінитися вже хоча б тому, що Герміна дуже любила його й радо бувала в його товаристві. В мене лишилося враження про Пабло як про гарного нікчему, марнославного красунчика, задоволену дитину, яку не хвилюють жодні проблеми, яка радісно дме у свою куплену на ярмарку дудку і яку легко тримати в руках похвалою і шоколадом. Але Пабло не цікавило, що я про нього думаю, йому було так само байдуже до моїх оцінок, як і до моїх музичних теорій. Він ввічливо й привітно слухав мене, всміхався, а проте ніколи не давав справжньої відповіді. Та все-таки, здавалось, я його чимось зацікавив, він вочевидь намагався мені сподобатись, виявити мені свою прихильність. Одного разу, коли я під час такої марної розмови роздратувався й почав говорити майже брутально, він вражено й сумно глянув мені в обличчя, взяв мене за ліву руку, погладив її і запропонував мені понюхати якогось порошку з маленької позолоченої коробочки,― сказав, що мені від цього покращає. Я запитливо глянув на Герміну, вона кивнула головою, і я взяв із коробочки пучку порошку й понюхав. Справді, я скоро повеселішав і відчув себе бадьорішим: мабуть, у порошку було трохи кокаїну. Герміна розповіла мені, що Пабло має багато таких порошків, таємно дістає їх звідкись і часом дає своїм друзям. Він чудово вміє змішувати й дозувати їх, щоб вони або приглушували біль, або допомагали заснути, або навіювали приємні сни, веселий настрій, любовну жагу.

Якось я зустрів його в місті, на набережній, і він пішов зі мною, вимахуючи тоненькою паличкою з чорного дерева, окованою сріблом. Цього разу мені нарешті пощастило підбити його на розмову.