Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

— Я не маю сумнівів, що він ховається десь поблизу; а якщо він і справді знайшов прихисток в Альпах, то можна буде влаштувати на нього полювання, як на сарнака, і вполювати, як дичину. Але я здогадуюсь про ваші думки; ви не вірите моїй розповіді й не маєте наміру переслідувати мого ворога та покарати його по заслузі.

При цьому очі мої блиснули гнівом; суддя був збентежений.

— Ви помиляєтеся, — відгукнувся він. — Я докладу всіх зусиль, і будьте певні, якщо це буде у моїй владі, то він отримає покарання, адекватне вчиненому злочину. Але я побоююсь, судячи з вашого власного його опису, що це буде практично нездійсненним; таким чином, незважаючи на всі заходи, вас може очікувати розчарування.

— Цього не трапиться, але переконувати вас немає сенсу. Моя помста нічого для вас не означає; проте я згоден, що це негідне почуття, але зізнаюсь, воно — єдина та всеохопна пристрасть моєї душі. Гнів мій невимовний, коли я згадую, що вбивця, якого я створив, досі живий. Ви відмовляєтеся задовольнити мою справедливу вимогу; мені залишається тільки одне, і я присвячую себе, все своє життя і смерть справі його знищення.

Промовляючи ці слова, я весь тремтів; у моїй мові дзвеніло божевілля і, ймовірно, дещо надмірна суворість, притаманна, як подейкують, мученикам минулих часів. Але для женевського судді, чия голова була забита цілковито іншими думками, а не ідеями жертовності та героїзму, таке збудження дуже нагадувало божевілля. Він намагався заспокоїти мене, неначе нянька дитину, і поставився до моєї розповіді, як до марення.

— Люди, — вигукнув я, — які ви невігласи, а ще вихваляєтесь своєю мудрістю! Досить, ви й самі не знаєте, що кажете.

Я вибіг із його будинку роздратований і схвильований та усамітнився, щоб обмізкувати інші способи діяти.

Я був у тому стані, коли людина не може міркувати розважливо. Я був одержимий гнівом; але жага помсти надала мені сили і спокою; вона змусила мене оволодіти собою і допомогла поводитися адекватніше й холоднокровніше в ту мить, коли мені загрожувало божевілля або смерть.

Першим моїм рішенням було назавжди полишити Женеву; моя країна, люба мені, коли я був щасливим і коханим, тепер стала мені ненависна. Я запасся грошима, прихопив також деякі коштовності, що належали моїй матері, та поїхав. Відтоді почалися мої блукання, які триватимуть, доки триватиме моє життя. Я об’їхав більшу частину планети і відчув усі злигодні, що зазвичай випадають на долю мандрівників у пустельних і диких краях. Не знаю, як я вижив; чимало разів я лягав, виснажений, на землю і благав Бога про смерть. Але жага помсти підтримувала в мені життя; я не смів померти, залишивши серед живих свого ворога.

Після від’їзду з Женеви найпершою моєю турботою було віднайти слід ненависного демона. Але в мене ще не було визначеного плану, і я довго блукав околицями міста, не відаючи, куди податися. Коли прийшла ніч, я опинився поблизу кладовища, де були поховані Вільям, Елізабет і батько. Я увійшов туди і наблизився до їхніх могил. Навкруги панувала тиша, і тільки чувся шелест листя, якого ледве торкався вітерець; ніч була темна, і навіть для стороннього спостерігача в ній було щось хвилююче. Здавалося, що привиди померлих кружляють десь у повітрі, кидають невидиму тінь на того, хто прийшов їх оплакувати.

Глибоке горе, яке я відчував, швидко змінилося на гнів і відчай. Вони були мертві, а я досі жив; також живим залишався їхній убивця; і моє ненависне життя мало тривати заради того, щоб я мав змогу знищити убивцю. Я опустився навколішки на траву, поцілував землю і промовив тремтячими вустами:

«Клянуся священною землею, на якій я стою, тінями, що оточують мене, моїм глибоким і невтішним горем; клянусь тобою, о ніч, і силами, які тобою владарюють, що переслідуватиму диявола, винуватця всіх нещасть, поки або він, або я не загинемо в смертельній сутичці. Заради цього я залишаюсь жити; заради цієї солодкої помсти я ще дивитимусь на сонце і ступатиму по зеленій траві, які неначе назавжди вмерли для мене. І закликаю вас, душі мертвих, і ви, духи помсти, допоможіть мені й укажіть мені шлях. Нехай проклята пекельна потвора вип’є чашу страждань до дна; нехай скуштує відчаю, який опанував мене». Я почав свою клятву урочисто і тихо, відчуваючи, що душі любих покійників слухають і підтримають мене, але під кінець мною заволодіти фурії помсти, і мій голос урвався від люті.

У відповідь із нічної тиші пролунав гучний диявольський сміх. Він довго дзвенів мені у вухах; гірська луна повторювала його, і здавалося, що саме пекло бере мене на глузи. В цю хвилю, у нападі відчаю, я поклав би край своєму нещасливому життю, якби не моя клятва, яку почули, й мені судилося жити заради помсти. Сміх затих; і знайомий ненависний голос, десь над самим моїм вухом, чітко промовив: