Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

То були останні години мого життя, мого щастя. Ми швидко пливли вперед; сонце припікало, але ми ховалися від його променів під дашком, милуючись красою пейзажів: то на одному боці озера, де була гора Монт Салев і чарівні береги Монталегра, а вдалечині височіли прегарний Монблан і купка засніжених вершин, які даремно із ним суперничали; то на протилежному боці, де перед нами була могутня Юра, що поставала темним громаддям на шляху сміливця, який надумав полишити батьківщину, і перегороджувала дорогу загарбнику, який захотів би її підкорити.

Я взяв Елізабет за руку.

— Ти сумна, кохана. О, якби ти тільки знала, щó я витерпів і щó мені, можливо, ще доведеться стерпіти, ти б допомагала мені забути відчай і віднайти спокій — усе, що ти можеш подарувати мені цього дня.

— Будь щасливим, любий Вікторе, — відповіла Елізабет, — сподіваюся, що тобі не загрожує ніяка біда; вір, що на душі в мене хороше, навіть якщо моє обличчя й не світиться від радості. Якийсь голос шепоче мені, щоб я не надто звірялася на наше майбутнє. Але я не дослухатимуся до цього зловісного голосу. Поглянь, як швидко ми пливемо, подивись на хмарки, які то затуляють, то відкривають вершину Монблану і роблять цю красу ще чарівнішою. Поглянь також на незчисленних риб, що пропливають у прозорих водах, де можна розрізнити кожний камінець на дні. Який божественний день! Якою щасливою та безтурботною видається природа!

Такими словами Елізабет намагалася відвернути свою та мою увагу від усього, що навіювало сум. Проте її настрій мінився; на декілька митей в її очах загорялася радість, але вона раз у раз змінювалася на хвилювання й задумливість.

Сонце спустилося нижче; ми пропливли повз річку Драпе і простежили очима її шлях схилами високих гір і долинами між нижчими схилами. Тут Альпи насувалися майже на озеро, і ми наблизилися до амфітеатру гір, що формував східну гряду. Шпилі Евіана виблискували серед навколишніх лісів і вершин, що височіли над ним.

Вітер, який досі ніс нас на захід із дивовижною швидкістю, стихнув і змінився на легкий бриз; ніжні подихи вітру лише брижили воду і приязно шелестіли в листі дерев, коли ми наближалися до берега, звідки повіяло чудовим ароматом квітів та сіна. Коли ми причалили, сонце закотилося за обрій; ледве торкнувшись ногами землі, я відчув, як у мені пробуджується хвилювання та страхи, які скоро заволодіють мною і причавлять мене назавжди.

Була вже восьма година, коли ми зійшли на берег; ми ще трохи прогулялися берегом, намагаючись зловити останні сонячні промені, а потім попрямували до готелю, милуючись чарівною картиною води, лісів та гір, які ховалися в сутінках, але досі їхні темні силуети виднілися навкруги.

Південний вітер стих, але з новою силою повіяв бриз із заходу. Місяць досяг своєї найвищої точки на небі й покотився вниз; хмари пливли у високості швидше за хижих птахів і ховали місячні промені, а озеро віддзеркалювало неспокійне небо, що здавалося ще неспокійнішим через розбурхані хвилі. Зненацька на землю впала злива.

Впродовж усього дня я був спокійний, але тільки-но обриси предметів розчинилися в темряві, страхи знову заволоділи моєю душею. Я був схвильований і насторожений, правою рукою я стискав пістолет, який ховав за пазухою; кожен звук лякав мене, але я вирішив дорого продати своє життя і не ухилятися від боротьби, поки не впаду мертвим або не знищу свого супротивника. Елізабет деякий час спостерігала за моїм хвилюванням, зберігаючи боязке мовчання, але, напевне, в моєму погляді було щось таке, що викликало в неї жах; затремтівши всім тілом, вона запитала:

— Що бентежить тебе, любий Вікторе? Чого ти боїшся?

— Спокійно, спокійно, любове моя, — відповів я. — Мине ця ніч, і все буде гаразд; але ця ніч страшна, дуже страшна.

В такому стані я провів годину, коли зненацька подумав про те, яким жахливим буде для моєї дружини двобій, котрого я щохвилини так очікував. Я став благати її зоставити мене самого і вирішив не йти до неї, доки не довідаюся, де мій ворог.

Вона залишила мене, і я деякий час ходив коридорами будинку, обшукуючи кожний закапелок, який міг би стати схованкою для мого ворога. Але я не виявив жодних його слідів і вже був подумав, що якийсь щасливий випадок завадив йому взятися до виконання своєї погрози, коли тут почув страшний пронизливий зойк. Він линув із кімнати, де усамітнилась Елізабет. Почувши його, я все збагнув, руки в мене опустилися, всі м’язи тіла заціпеніли; я відчував, як кров пульсує у венах, а кінцівки мої тремтять. Цей стан тривав лише мить; крик повторився, і я метнувся в кімнату…