Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Але навіщо ж так детально зупинятися на епізодах, що йшли за моїми нещастями? Розповідь моя й так наповнена жахіттями; я досяг їхньої межі, й те, що я розповім зараз, можливо, виявиться нецікавим для вас. Знайте, що мої близькі були позбавлені життя одне по одному. Я залишився одинцем. Сили мої були виснажені; і я можу лише частково розповісти вам кінцівку страшної історії. Я прибув до Женеви. Я зустрів батька й Ернеста ще живими, але першого розчавила тяжка новина, яку я приніс. Я бачу його як зараз, доброго і поважного старенького. Невидющі очі його блукали у просторі, оскільки він утратив свою найбільшу радість — свою Елізабет, що значила для нього більше, ніж рідна донька — кохана безмежно, всією любов’ю, на яку тільки здатна людина на схилі літ, коли залишається мало прив’язаностей, бо тим міцніше вона чіпляється за останні. Нехай ще і ще раз упаде прокляття на диявола, що звалив нещастя на батькову сиву голову, прирікши його на повільну та сумну загибель! Він не міг жити після всіх жахів, які нас спіткали; життєві сили його вичерпувалися; він вже не вставав із ліжка і за декілька днів помер просто в мене на руках.

Що сталося тоді зі мною? Не знаю; я втратив чуття реальності й тільки відчував, що мене закували в кайдани і що пітьма була єдиним, що я бачив. Іноді, правда, мені ввижалося, що я блукаю квітучими луками і живописними долинами з друзями моєї юності, але одного разу я прокинувся у в’язниці. На мене навалилася туга; але згодом я поступово збагнув, яке нещастя мене спіткало і в якому становищі я опинився; отоді-то мене випустили на свободу. Бо мене вважали божевільним, і наскільки я міг зрозуміти, впродовж довгих місяців моєю домівкою була камера-одиночка.

Проте свобода була б для мене даремним даром, якби в мені помаленьку, поволеньки не відроджувалася тяма й не заговорила помста. Коли до мене повернулася пам’ять про минулі нещастя, я почав міркувати про їхню причину — про почвару, яку я створив, про гидке чудовисько, якого я випустив на світ собі ж на погибель. Мене опанував шалений гнів, коли я згадував про нього, і я жадав і палко молився, щоб монстр опинився в моїх руках і я зміг обрушити страшну та справедливу помсту на його кляту голову.

Моя ненависть не могла довгий час тамуватися безплідними жаданнями; я почав думати про найкращі способи її реалізації; з цією метою приблизно за місяць потому, як мене виписали з лікарні, я звернувся до міського судді з кримінальних справ, якому сказав, що хочу висунути звинувачення і що мені відомий убивця моїх близьких, тож я вимагаю від нього використати всю свою владу для того, щоб упіймати цього вбивцю. Суддя вислухав мене уважно й доброзичливо.

— Запевняю вас, сер, — відповів він, — я не пошкодую ні сил, ні труду, щоб схопити злочинця.

— Я вдячний вам, — відповів я. — Тому вислухайте свідчення, які я маю намір надати. Це справді страшна історія, і боюся, що ви мені не повірите; проте в істині, якою б дивною вона не була, завжди є дещо, що змушує в неї повірити. Моя розповідь буде послідовна, і до того ж у мене немає жодних підстав для брехні.

Я сказав це виразно, але спокійно; у глибині душі я ухвалив рішення переслідувати свого нищителя до самісінької його смерті, й ця мета, яку я поставив перед собою, полегшувала мої страждання і на деякий час примирила мене із життям. Отож я розповів свою історію коротко, але твердо й чітко, зазначаючи точні дати і стримуючись від проклять чи нарікань.

Спочатку суддя, здавалося, поставився до моєї розповіді недовірливо, але що далі я продовжував, то більше виявляв він уваги й інтересу; я помітив, що він здригається від жаху; а іноді на його обличчі світилася жива цікавість із домішкою сумніву. Закінчивши свою розповідь, я мовив:

— От створіння, яке я звинувачую, і я закликаю вас використати всю вашу владу, щоб схопити його та покарати. Це обов’язок судді, і я вірю та сподіваюсь, що й ваші людські почуття в цьому разі не дозволять вам ухилитися від виконання вашого обов’язку.

На таку промову обличчя мого співрозмовника помітно перемінилося. Він слухав мене навіть із певною довірою, з якою вислуховують розповіді про таємниці та надприродні явища; та коли я закликав його діяти офіційно, до нього повернулася його попередня недовіра. Проте він м’яко відповів мені:

— Я би охоче надав вам допомогу в пошуках злочинця, але те створіння, про яке ви розповідаєте, вочевидь, наділене великою силою та здатністю звести нанівець всі мої старання. Хто зможе переслідувати тварину, яка спроможна перетнути крижане море й мешкати в печерах і барлогах, куди не наважиться поткнутися жодна людина? Крім того, спливло декілька місяців з часу скоєння злочинів, і буде важко вирахувати, куди зловмисник попрямував і де зараз може перебувати.