Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

— Я задоволений, нікчемо! Ти вирішив жити, і я задоволений.

Я кинувся туди, звідки пролунав голос, але почвара вислизнула від мене. Зненацька на небо випірнув повний місяць і освітив бридку зловісну постать, яка втікала із швидкістю, неможливою для простого смертного.

Я помчав за ним; упродовж багатьох місяців гонитва була моєю єдиною метою. Натрапивши на його слід, я спустився Рейном, але даремно. Виднілося синє Середземне море, і мені випадково пощастило побачити, як демон заховався вночі в трюмі човна, що відпливав до берегів Чорного моря. Я сів на той-таки човен, але потворі якимсь невідомим способом удалося знову щезнути.

По його сліду я перетнув безкраї татарські рівнини та всю Росію, хоча він і далі вислизав од мене. Бувало, селяни, налякані появою монстра, розповідали мені, куди він подався; бувало, що він і сам, побоюючись, щоб я не помер од відчаю, якщо зовсім загублю його слід, залишав мені якусь відмітину, що служила мені вказівкою. Коли на мою непокриту голову падав сніг, я бачив на білій рівнині відбитки його величезних ніг. Ви тільки-но зараз вступаєте в життя і не знайомі з турботами та стражданнями, чи зможете ви зрозуміти, щó я пережив і переживаю аж до цієї миті? Холод, злидні, втома були моїми найменшими стражданнями, які я перетривав; на мені лежало прокляття, і я носив у собі вічне пекло; проте в мене був дух-охоронець, що спрямовував мої кроки, коли я більш за все ремствував; він зненацька визволяв мене з труднощів, що здавалися нездоланними. Бувало, що моє тіло, виснажене голодом, відмовлялося служити, і тоді я знагла знаходив у пустелі їжу, яка підживлювала мої сили. То були грубі харчі, які їли місцеві жителі, але я був упевнений, що їх посилали мені духи, у яких я прохав допомоги. Часто, коли все навкруги висихало, небо було безхмарним і я мучився спрагою, набігала легенька хмара, обдаровувала мене живодайними краплями та зникала.

Де було можливо, я простував берегами рік; але чудовисько трималося якнайдалі від таких шляхів, оскільки вони були найлюднішими. В інших місцях люди майже не зустрічалися; і я харчувався дичиною, що мені пощастить уполювати. Я мав при собі гроші і роздавав їх мешканцям та заручався їхньою допомогою; або приносив їм убиту дичину і, взявши собі трошки, залишав її тим, хто забезпечував мені вогонь і все необхідне для приготування їжі.

Моє життя було мені ненависне, і я відчував радість тільки уві сні. О благословенний сон! Чимало разів, коли я був особливо нещасним, я засинав, і сновидіння давали мені насолоду. Духи, що охороняли мене, дарували мені їх, це були години щастя, що напоювали мене силою та мужністю продовжити мою прощу. Якби не ці хвилини перепочинку, я не зміг би здолати всіх цих злигоднів. Упродовж дня мої сили підтримувала надія на нічний відпочинок, коли я побачу уві сні друзів, дружину і любу сім’ю, мою батьківщину; я знову дивився у добре обличчя батька, чув сріблястий голос Елізабет, бачив Клерваля у розквіті юності та сил. Часто, вимучений важким переходом, я запевняв себе, що мій день — це лише марення, сон, а пробудження настане вночі в обіймах моїх рідних. Яку ж болісну ніжність я відчував до них! Як я чіплявся за їхні милі руки, коли вони з’являлися мені, як я вмовляв себе, що вони живі! В такі хвилини затихала палюча жага помсти, і гонитва за демоном здавалася мені, чином вишньої сили, якій я несвідомо підкорювався, ніж власним моїм бажанням. Не знаю, що відчував той, кого я переслідував. Іноді він залишав мені написи на корі дерев або різьбив їх на камінні; вони вказували мені шлях і ще дужче розпалювали гнів. «Моєму царству ще не кінець, — так промовляла одна з них, — ти живеш, і ти в моїй владі. Прямуй за мною; мій шлях веде до вічних льодів півночі; ти страждатимеш від холоду, до якого я не чутливий. А тут ти знайдеш, якщо не надто довго роздумуватимеш, заячу тушку; їж, підкріпляйся. Слідкуй за мною, о мій вороже; нас очікує ще боротьба не на життя, а на смерть; але тобі ще довго мучитися, поки ти дочекаєшся цього».

Глузливий диявол! Я знову заприсягаюся помститися тобі; знову проклинаю тебе, окаянний, на муки та смерть. Я не відступлюся, поки один із нас не загине; а тоді з якою радістю покваплюсь я до Елізабет і до всіх моїх рідних, які вже готують мені винагороду за всі злигодні моєї жахливої мандрівки!

Що далі я просувався на північ, то товстішим робилося снігове покривало, а холод був майже нестерпним. Селяни наглухо замикалися у своїх домівках, і лише нечисленні мешканці з’являлися надворі, щоб уполювати звірину, яку голод змусив вирушити на пошуки здобичі. Ріки вкрилися кригою, і наловити риби було неможливо; і я залишився без головного джерела їжі. Що важче мені було, то більше радів мій ворог. Один із залишених ним написів промовляв: «Готуйся! Твої випробування тільки починаються; кутайся тепліше у хутро, запасайся їжею, оскільки ми вирушаємо в таку мандрівку, що твої муки втамують навіть мою невгасиму ненависть».