Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Та зненацька його поведінка перемінилася. Йому спало на думку, що він полишив друзів наодинці зі злим духом, а вони й гадки про це не мали, тож він вирішив будь-що знову повернутися до світського товариства й пильно спостерігати, а в разі чого, навіть якщо йому доведеться зламати клятву, попередити того, до кого лорд Рутвен дозволить собі занадто наблизитися. Та коли він опинився серед людей, його виснажений і підозріливий вигляд так вразив усіх, а його внутрішній неспокій настільки впадав ув око, що сестра зрештою була змушена благати його заради неї ж не шукати більше товариства, яке так його перемінило. Коли ж умовляння не допомогли, опікунам довелося втрутитися й через побоювання, що він втрачає глузд, знову перебрати на себе обов’язки, колись покладені на них батьками Обрі.

Намагаючись уберегти його від небезпек і страждань, які чекали на нього під час його щоденних блукань, й огородити його від людського ока, яке швидко могло запримітити, що з ним коїться щось недобре, вони найняли лікаря, який мав мешкати в будинку та ненастанно наглядати за Обрі. Але, здавалося, він цього навіть не помітив; мозком його володіла тільки одна жахлива думка. Нарешті його поведінка стала такою недоладною, що довелося замкнути Обрі в його кімнаті. Він сильно змарнів, а в очах з’явився хворобливий блиск — здатність упізнавати та відчувати поверталася до нього тільки тоді, коли до кімнати заходила сестра. Він іноді підхоплювався, хапав її за руку і з виглядом, який доводив сестру до розпачу, благав її не торкатися когось: «О, не торкайся його!.. Якщо твоя любов до мене чогось варта, навіть не підходь близько до нього!» Коли вона намагалася розпитати, про кого саме йдеться, він тільки й відповідав: «Правда! Правда!» — і знову занурювався у стан, із якого навіть вона не могла його вивести. Так тривало багато місяців, та коли минув рік, його поведінка стала більш осмисленою, свідомість позбулася частини тягаря, й опікуни помітили, що іноді вдень він рахував на пальцях і всміхався сам до себе.

Добігав кінця термін присяги — рік, і в останній день, коли один із опікунів зауважив до лікаря, як сумно, що Обрі й досі в такому жахливому стані, й це напередодні весілля його сестри, Обрі раптом живо зреагував. Він нетерпляче запитав, за кого вона виходить. Співрозмовники зраділи, побачивши ознаки розсудку, з утратою якого вже майже змирилися, тож миттю назвали ім’я графа Марсденського. Обрі здалося, що він зустрічав цього юного графа в світському товаристві, тож він залишився задоволеним, і ще більше здивував своїх співрозмовників, коли попросився бути присутнім на весіллі та побачити сестру. Вони відмовилися, та за кілька хвилин з’явилася сестра. Обрі, вочевидь, зворушила її мила усмішка, бо він пригорнув сестру до грудей і поцілував у щоку, вологу від сліз, які потекли від думки, що брат її знову повернувся до життя, знову може відчувати. Він заговорив зі звичною теплотою, привітав її з нагоди весілля з людиною, яка відзначалась і статусом у суспільстві, й особистими заслугами.

Аж тут він раптом помітив медальйон у неї на грудях; він відкинув кришку — й побачив обличчя чудовиська, яке так довго тримало його життя в своїх руках. Він стиснув портрет у пароксизмі люті, а тоді кинув під ноги й розтоптав. Коли сестра запитала, навіщо він знищив портрет її майбутнього чоловіка, Обрі подивився на неї, наче не міг дібрати, що вона каже, а далі, схопивши обидві її руки й утупившись у неї божевільним поглядом, він почав благати її заприсягтися, що вона ніколи не вийде заміж за це чудовисько, бо воно… Далі він не зміг говорити — на саму згадку про власну клятву голос підвів його, наче лорд Рутвен стояв у нього за плечем; він озирнувся — але нікого не було. Тим часом опікуни та лікар, які все чули й подумали, що з Обрі знову стався напад божевілля, увійшли до кімнати та спробували відірвати його від міс Обрі, щоб вона змогла піти. Але Обрі кинувся перед ними навколішки й почав благати та молити, щоб весілля відклали бодай на один день. Його співрозмовники, переконані, що божевілля знову повернулося, спробували заспокоїти його й залишили кімнату.

…Виявляється, лорд Рутвен завітав до Обрі наступного після прийому ранку, але його не прийняли так само, як і інших. Коли він почув про те, що здоров’я Обрі погіршилося, то миттю збагнув, що сам став цьому причиною, та коли дізнався, що Обрі визнали божевільним, піднісся духом і зрадів так, що це важко було приховати від тих, хто йому про це повідомив. Він поквапився до будинку свого колишнього приятеля і, вдаючи, що його щиро непокоїть доля Обрі, до якого він небайдужий, почав вчащати в дім і зрештою прихилив до себе міс Обрі. Та й хто міг би встояти перед ним? Язик його радо сповідався в життєвих труднощах і небезпеках; він запевняв, що йому байдуже до будь-кого на землі, окрім тої, що до неї він зараз говорить; казав, що відтоді, як познайомився з нею, його існування набуло сенсу — йому досить просто слухати її голос, коли вона говорить. Словом, він чудово знав, як скористатися мистецтвом змія, а може, на те була воля небес, що він прихилив міс Обрі до себе. А згодом до нього перейшов титул, який дуже добре приховав його брехню, а до того ж послужив приводом для спішного весілля (незважаючи на кепський стан її брата), бо ж треба одружитися до того, як він вирушить на континент…