Роберт Стівенсон - Франкенштайн. Ґотичні повісті

Сестрі було лишень вісімнадцять років, її ще не представили в світі, оскільки опікуни вважали, що краще це буде зробити, коли повернеться її брат, який тепер зможе наглядати за нею. Отож було вирішено, що вже під час наступного прийому, що був не за горами, її «виведуть на сцену». Обрі б радше лишився вдома, в маєтку своїх батьків, і віддавався меланхолії, яка цілковито заволоділа ним. Він не хотів служити предметом обговорень для фривольних модників у той час, як свідомість його роздирали згадки про все, чому він став свідком, але він вирішив пожертвувати власним комфортом, щоб наглянути за сестрою. Вони виїхали в місто, щоб підготуватися до наступного дня, на який був призначений прийом.

Зібралося аж забагато людей — прийому не влаштовували вже давненько, тож усі, хто так прагнув погрітися в промінні королівської усмішки, поспішили на нього. Обрі привіз свою сестру. Він здебільшого стояв у кутку зали, не зважаючи на те, що відбувалося навколо, та пригадував найперший раз, коли він познайомився з лордом Рутвеном саме тут, — аж раптом хтось узяв його за руку, а у вухах пролунав занадто знайомий голос: «Пам’ятайте про свою клятву». Він ніяк не міг наважитись озирнутися, боячись уздріти те, що зруйнує його остаточно, та нарешті повернувся й побачив неподалік постать, яка привернула його увагу тут-таки того самого разу, коли він уперше опинився в світському товаристві. Він вдивлявся, поки ноги не підкосилися під ним, тож йому довелося скористатися допомогою приятеля, який провів його через натовп і посадив ув екіпаж, що доправив Обрі додому. Та м він довго міряв швидкими кроками кімнату, тримаючись за голову, наче боявся, що думки просто розірвуть її.

Лорд Рутвен з’явився знову… події розгортаються у жахливому порядку… кинджал… присяга… Обрі заспокоював себе, бо ж таке неможливе, щоб мертвий знову ожив! Йому здавалося, що то — просто виплід його уяви, оскільки він останнім часом багато міркував на цю тему. Ні, це точно неможливо, — тож він вирішив знову повернутися в світське товариство, проте коли він хотів розпитати про лорда Рутвена, це ім’я просто застигало в нього на вустах. Кілька днів потому він разом із сестрою поїхав на прийом у маєток близького родича. Залишивши сестру під опікою вдови, він відійшов у тихий куток і занурився в думки, які пожирали його. Та незабаром він побачив, що гості починають роз’їжджатися; він під вів ся й вийшов до сусідньої кімнати, де побачив сестру, оточену кількома особами, що були зайняті жвавою розмовою. Він спробував обминути гостей, щоб підійти ближче до сестри, і потурбував одного чоловіка; той обернувся — й Обрі побачив обличчя, яке таке боявся побачити! Юнак стрибнув уперед, схопив сестру за руку та швидким кроком попрямував геть, тягнучи її за собою надвір. У дверях його затримав чималенький натовп прислуги, яка очікувала на своїх господарів; поки Обрі намагався пробитися до виходу, у його вухах знову забринів голос: «Пам’ятайте про клятву!» Він не наважився озирнутися, а натомість поквапився доправити сестру додому.

Обрі почувався цілком спантеличеним. Якщо й раніше він міг думати тільки про одне, то тепер, коли пересвідчився, що чудовисько й досі було живим, думки про це повністю заволоділи ним. Він зовсім не відповідав на турботу сестри, вона марно намагалася дізнатися, що змусило його так раптово змінитися. Він вимовив тільки декілька слів, які страшенно перелякали її. Що більше міркував Обрі, то розгуб ленішим почувався. Клятва мучила його: невже тепер він має дозволити чудовиську отруювати своїм подихом усе навколо, загрожувати його близьким, — а він нічого не зможе вдіяти, щоб відвернути цю загрозу? Можливо, він торкався його сестри… Але ж ні, навіть якщо Обрі порушить присягу й розповість правду про лорда Рутвена, хто повірить йому? Він подумував і про те, щоб власними руками звільнити світ від потвори, але ж той уже раз перехитрив смерть!

Багато днів Обрі перебував у цьому збудженому стані, зачинившись у кімнаті, — нікого не бачив, їв тільки тоді, коли до нього заходила сестра й, не стримуючи сліз, умовляла його поїсти, щоб підтримати життя. Нарешті, не в змозі витримувати спокій і самоту, він залишив будинок й подався блукати вулицями, намагаючись прогнати видіння, яке переслідувало його. Він занехаяв своє вбрання й часто-густо блукав, не помічаючи, чи світить на нього яскраве денне сонце, чи холодить його нічна волога. Його неможливо було впізнати. Спершу він вечорами повертався додому, проте згодом міг лишитися відпочивати там, де втома захопила його. Сестра хвилювалася за його безпеку й найняла людей, які б за ним наглядали, проте вони швидко губили його з очей, адже втікав він від найпрудкішого мисливця — від власних думок.