Анна Бронте - Незнайомка з Вілдфел-Холу

Ти маєш повернутися зі мною в осінь 1827 року.

Мій батько, як ти знаєш, був кимсь на кшталт шляхетного фермера в графстві N, і з його волі я став наступником у цьому тихому ділі, хоча й не дуже охоче. Амбітність-бо закликала мене до вищої мети, а зарозумілість запевняла: я закопую свій талант у землю і, як то кажуть, ховаю свічку під посудиною. Моя мати робила все, аби переконати мене: я здатний до великих досягнень; але батько, який вважав амбіцію найпевнішим шляхом до руїни, а переміни – ще одним словом, котре означає нищення, не бажав нічого слухати. Він на смертному ложі напучував мене, щоб я в доброму давньому дусі наслідував його, а також його батька, і нехай моєю найвищою метою буде чесно ходити по землі, не озираючись ні ліворуч, ні праворуч, і передати батьківські акри своїм дітям у принаймні такому ж процвітаючому стані, в якому він залишив їх мені.

Гаразд! Чесний і працьовитий фермер є одним із найкорисніших членів суспільства; і якщо я присвячу свої таланти розвитку ферми та поліпшенню сільського господарства в цілому, то в такий спосіб допоможу не тільки родичам, а й, до певної міри, всьому людству… тож і проживу недаремно…

Такими роздумами я намагався втішити себе, насилу сунучи з поля додому одного холодного, вогкого й похмурого вечора десь наприкінці жовтня. Але відблиск яскраво-червоного вогню у вікні вітальні поліпшив мій настрій і став більшим докором за моє невдячне ремствування, ніж усі мудрі роздуми та гарні рішення, що їх здужав сформулювати мій здоровий глузд Адже був я ще молодий тоді, мав усього двадцять чотири роки – і ще й наполовину не опанував собою, як тепер.

Хай там як, до цієї гавані блаженства не можна було заходити, поки я не поміняю брудні черевики на чисте взуття, а грубий сюртук на пристойне пальто, і не зроблю себе загалом презентантабельним для порядного світського товариства; бо моя мати, за всієї своєї доброти, була вельми вибаглива щодо певних речей.

Підіймаючись до своєї кімнати, я зустрівся на сходах із меткою, гарненькою дівчиною дев’ятнадцяти років, з охайною присадкуватою фігурою, круглим личком, яскравими квітучими щоками, лискучими, зібраними у пучок кучерями, і маленькими веселими карими оченятами. Немає потреби казати тобі, що це була моя сестра Роза. Вона й досі, я знаю, є гожою матроною і, звісно ж, не менш привабливою – на твій погляд – ніж того щасливого дня, коли ти вперше побачив її. Тоді нічого не підказувало мені, що за кілька років вона стане дружиною невідомого мені чоловіка, котрому надалі судилося стати моїм найближчим другом, – ближчим, ніж коли-небудь була вона сама, сердечнішим, ніж той невихований сімнадцятирічний парубійко, який схопив мене у коридорі за комір, коли я спускався, і так пхнув, що я майже втратив рівновагу, – за своє зухвальство він отримав добрячий удар по голові, що аж луною відгукнувся в ній, та від тієї покари голова не дістала ніяких поважних ушкоджень, бо тупа була, наче валянок, та ще й увінчана копицею коротких рудуватих кучерів, які моя матуся називала золотаво-каштановими.

Увійшовши до вітальні, ми застали її в фотелі біля коминка з плетінням у руках, до якого вона полюбляла братися, коли їй більше не було чого робити. Вона гарненько вимела коминок і розклала яскравий палахкий вогонь, щоб нас прийняти; слуга щойно приніс чайну тацю; а Роза діставала цукорницю і чайну скриньку з буфета з чорного дуба, що сяяв у веселих сутінках вітальні, мов поліроване ебенове дерево.

– Добре! А ось і вони обоє! – вигукнула моя мати, озирнувшись на нас і не сповільнюючи мигтіння своїх спритних пальців і сяйливих шпиць. – А тепер зачиніть двері та підходьте до вогню, поки Роза подасть чай; я певна, що ви вмираєте від голоду, – і розкажіть мені, чим займалися весь день, – мені подобається знати, що робили мої діти.

– Я об’їжджав сірого лошака й керував заразом оранкою стерні, бо погоничеві бракувало тями для цього діла; заодно я розробляв план із ефективного осушення лук.

– Ох ти ж, мій хоробрий хлопчику! А ти, Фергусе, що робив?

– Полював на борсуків.

І він почав змальовувати своє полювання та доблесть, яку виявив борсук і його собаки; мати вдавала, що слухає його, а сама дивилась на його натхненне обличчя із захватом, який, на мою думку, взагалі не відповідав темі цієї розмови.

– Час вже тобі вдатися до чогось іншого, Фергусе, – сказав я, щойно коротка пауза в його розповіді дозволила мені вставити слово.