Анна Бронте - Незнайомка з Вілдфел-Холу

Зайшовши додому, щоб заховати свою рушницю та зроблену з рогу порохівницю і дати кілька необхідних вказівок одному з наймитів на фермі, я попрямував до будинку вікарія, щоб утішитися та заспокоїти свій збентежений настрій у компанії Елізи Мілворд. Як водиться, вона вишивала (манія на берлінську шерсть тоді ще не почалася), а її сестра сиділа біля коминка з кішкою на колінах і церувала панчохи.

– Маріє, забери їх геть! – казала Еліза, коли я заходив до кімнати.

– Чого б то я мала це робити! – флегматично відказала сестра, а моя поява завадила подальшій дискусії.

– Вам так не пощастило, містере Маркгаме! – зауважила молодша сестра, кинувши на мене один зі своїх лукавих поглядів. – Тато щойно поїхав до парафії і хтозна чи й за годину повернеться!

– Нічого! Спробую провести кілька хвилин з його дочками, якщо вони мені дозволять, – сказав я, підсовуючи стільця до вогню і без запрошення сідаючи на нього.

– Ну, якщо ви будете дуже хорошим і розважатимете нас, то ми не заперечуватимемо.

– Хай ваш дозвіл буде без усяких умов, бо я прийшов шукати втіхи, а не давати її, – відповів я.

Однак я подумав, що варто докласти незначних зусиль і зробити свою компанію приємною для панночок; і ті зусилля виявилися досить успішними, бо міс Еліза ніколи не була у кращому настрої. Ми були задоволені одне одним і зуміли підтримувати веселу і жваву, хоча й не дуже глибоку розмову. Це було трохи краще, ніж тет-а-тет, бо міс Мілворд майже не розтуляла рота, хіба задля того, щоб поправити якесь випадкове твердження чи перебільшені слова своєї сестри, а одного разу попросила її підняти бавовняну кульку, яка закотилася під стіл. Проте я зробив це сам, бо так воно належало із чемності.

– Дякую, містере Маркгаме, – сказала вона, коли я подав їй кульку. – Я б сама її взяла, просто не хотіла турбувати кішку.

– Мері, люба, це не може слугувати для тебе вибаченням в очах містера Маркгама, – сказала Еліза. – Він ненавидить котів, причому так само щиро, як і старих дів. Чи не так, містере Маркгам?

– Гадаю, цілком природно для нашої нелюб’язної статі не любити цих створінь, – відповів я, – бо ви, леді, оточуєте їх такими пестощами.

– Благослови, Боже, цих любих звірят! – вигукнула вона в раптовому нападі ентузіазму і засипала улюбленця своєї сестри зливою поцілунків.

– Не треба, Елізо! – нетерпляче її відштовхуючи, сказала міс Мілворд.

Але мені вже пора було іти: хоч як я поспішав, та все одно запізнювався на чай, а моя мати полюбляла порядок і пунктуальність.

Моя гожа подруга вочевидь не хотіла прощатися зі мною. Я ніжно потис на прощання її маленьку долоньку; а вона відплатила мені однією зі своїх найніжніших усмішок і одним з найчарівніших поглядів. Я пішов додому дуже щасливий, з серцем, повним самовдоволення та кохання до Елізи, яке аж через край перехлюпувало.

За два дні потому місіс Грем відвідала Лінден-Кар, що суперечило Розиним очікуванням, яка плекала думку, що таємнича жителька Вілдфел-Холу буде геть ігнорувати звичні ритуали цивілізованого життя, – і цю її думку підтримували також Вілсони, які казали, що та пані не відповіла ні на їхній візит, ні на візит Мілвордів. Місіс Грем пояснила причину своєї відлюдькуватості – вона привела з собою сина, і коли моя мати здивовано запитала, як це він може так далеко гуляти, вона відповіла: «Це для нього довга прогулянка, але я мала або взяти його з собою, або відмовитись від візиту взагалі, бо ніколи не залишаю його самого; тож прошу вас передати мої вибачення Мілвордам та місіс Вілсон, коли ви їх побачите, бо я не зможу відвідувати їх, поки мій маленький Артур не зможе супроводжувати мене».

– Але ж у вас є служниця, – сказала Роза, – хіба ви не могли залишити його з нею?

– У неї є свої справи, крім того, вона занадто стара, щоб бігати за дитиною, а він занадто жвавий, щоб бути прив’язаним до літньої жінки.

– Але ж ви залишали його, щоб прийти до церкви.

– Так, один раз; але я б не залишила його для будь-якої іншої мети; і я вважаю, що в майбутньому я маю або вигадати, як брати його з собою, або залишатись удома.

– Він що, такий неслухняний? – спитала моя мати.

– Ні, – відповіла леді, сумно посміхаючись і гладячи хвилясті кучері свого сина, який сидів на низькому стільчику біля її ніг, – але він – мій єдиний скарб, а я – його єдиний друг: тож ми не хочемо розлучатися.

– Але ж, люба моя, я називаю це сліпою любов’ю, – сказала моя відверта матуся. – Потрібно стримувати таку нерозумну ніжність і рятувати свого сина від розпещеності, а себе від посміху.