Меган Миранда - Ідеальна незнайомка

Під ґанком кіт знову взявся за своє – дряпає дошку, аж паркет двигтить у спальні від того скреготу. Серед глупої ночі він невблаганно робить своє діло: гострить кігті, мітить територію.

Я сіла на край ліжка й грізно потупала по підлозі ногами, подумки благаючи: «Будь ласка, ну, дай поспати». Це стало моїм повсякденним закликом до всього живого й неживого навколо, нехай хто з представників природи заступав на службу кожної конкретної ночі.

Скрегіт припинився, і я з полегшенням повернулася під ковдру.

До інших звуків – скрип старого матраца, сюрчання цвіркунів, завивання вітру, що шугає в долині, – я вже потроху призвичаїлася. Вони свідчили про моє нове життя – ліжко, в якому спала, долину, в якій тепер жила, нічний шепіт: «Ти тут».

Я виросла в місті, звикла до галасу людей на вулиці, автомобільних клаксонів, стукоту коліс потяга за вікном до півночі, я пристосована до кроків над головою, грюкання дверей, шуму води, що біжить трубами в стінах. Я спокійно спала під усі ці звуки.

Тиша в цьому будинку мене подекуди бентежила. Але тварини тривожили куди дужче.

Еммі. До неї я звикла без проблем. Двигун її автомобіля торохтить приємно, її кроки в передпокої заколисують, наганяють сон. Але кіт, цвіркуни, сови та койот – щоб звикнути до їхніх звуків, потрібен час.

Чотири місяці, нарешті помітне зрушення, як і в зміні сезонів за вікном.

Ми приїхали сюди влітку – спершу Еммі, а я через декілька тижнів. Спали з зачиненими дверима, з увімкнутим на повну потужність кондиціонером, через коридор одна від одної. Коли тоді, в липні, я вперше почула серед ночі той крик, то аж підскочила на ліжку, подумавши: «Еммі».

Це був чийсь приглушений низький стогін, ніби хтось умирав. Моя уява гарячково малювала жахливу картину: Еммі, схопившись за горло, задихається або ж знесилено звалилася на запилену підлогу. Я кулею скочила через коридор до її дверей, узялася за клямку (замкнено), і раптом вона сама відчинила, витріщивши круглі від переляку очі. Тієї миті вона здалася мені такою самою, як у день, коли ми вперше зустрілися, одразу після закінчення навчання. Але це просто темрява вирішила з мене покепкувати.

– Ти чула? – прошепотіла Еммі.

– Я думала, що це ти.

Її пальці обхопили моє зап’ястя, місячне сяйво з незавішених вікон підсвітило білки її очей.

– Що це було? – запитала я.

Еммі тривалий час працювала в Корпусі миру, жила в умовах дикої природи й була звична до дивних речей.

Ще один крик, Еммі здригнулася – звук долинув звідкись знизу.

– Не знаю.

Вона була приблизно мого зросту, тільки худіша. Вісім років тому все було навпаки, але за довгі роки мандрувань подруга висохла й розгубила свої форми. Я відчула, що тепер мені потрібно її оберігати, захищати від небезпек, адже від Еммі залишилися тільки гостро випнуті кістки й бліда шкіра.

Проте вона рушила з місця першою, ступаючи коридором безгучно, навшпиньках. І я тихесенько, майже не дихаючи, слідом за нею.

Про всяк випадок я підійшла до телефону, який висить у нас у кухні на стіні, і поклала руку на слухавку. Утім, Еммі мала інші плани. Вона взяла з шухляди столу ліхтарика, обережно відчинила вхідні двері й вийшла на ґанок. Світло місяця пом’якшило її гострі риси, вітер розкуйовдив темне волосся. Вона посвітила ліхтариком на дерева й почала спускатися сходами.

– Еммі, почекай, – сказала я, але вона, не зважаючи на мене, лягла долілиць на землю.

Посвітила під ґанком, крик пролунав знову. Я міцно вп’ялася руками в дерев’яні поручні, а Еммі, затремтівши від безгучного сміху, перекотилася на спину й, не втримавшись, вибухнула реготом у нічне небо.

Почулося шипіння, якийсь жмуток хутра стрілою рвонув з-під будинку в ліс, а за ним ще один. Еммі сіла, її плечі все ще здригалися.

– Коти влаштували собі під нами бордель, – сказала вона.

Я всміхнулася з відчуттям неймовірного полегшення.

– Не дивно, що ціна була такою привабливою, – додала я.

Її сміх поволі вщухав, увагу Еммі привернуло дещо інше.

– Поглянь! – сказала вона, вказуючи худенькою рукою на небо позаду мене. – Повний місяць. Ні, супермісяць. Так називають це явище. Жовтий і такий величезний, немовби збільшив свою силу тяжіння. Зводить нас із розуму. А котів просто до сказу доводить.

– Можна закласти шлакоблоками, – сказала я, – щоб тварини туди не лазили.