Меган Миранда - Ідеальна незнайомка

Воно притягувало, це потріскування.

Їдь собі далі, Ліє. Не зупиняйся.

Але це всього кілька кілометрів від нашого будинку, і Еммі досі додому не повернулася. Якщо вона потрапила в аварію, чи знають вони, кому телефонувати? Як мене знайти? А може, вона зараз у лікарні, сама-самісінька?

Я минула інспектора й зупинилася біля наступного повороту, в поспіху залишила машину незамкнутою на стоянці недобудованого озерного клубу й рушила пішки назад до блокпоста. Трималася ближче до дерев, щоб не потрапити на очі поліціянтові, який міг мене повернути назад.

Внизу на схилі, де на замуленому березі озера росла висока трава, я помітила групку людей. Вони стояли нерухомо й зосереджено вдивлялися в траву. Втім, машини не було. Це не аварія.

Я щодуху зісковзнула з гори, забруднюючи болотом взуття.

Попри адреналін у крові, попри дедалі більший страх, коли моя уява малювала те, що могло тут статися, сцена почала набувати чітких обрисів.

Раніше я тренувала в собі безпристрасність і незворушність, коли надто шокувалася від вигляду крові, коли відчувала надто глибокі переживання, коли на згаслому обличчі незнайомця бачила тисячу ймовірних перспектив. І цього вже не позбутися – це одна з моїх найголовніших здібностей.

На місці реальних злочинів інакше не виживеш: свіжа кров і кістки, психологічні аспекти насильства. Якщо дозволиш собі забагато емоцій, читач бачитиме у статті тільки тебе. Мусиш бути непомітною. Мусиш бути очима та вухами історії, холодним механізмом. Факти – страшні, жахливі, болісні факти – мають бути чітко впорядковані. А тоді рухаєшся далі, до наступної історії, поки це все тебе не наздожене.

Тепер це працювало як м’язова пам’ять. Поки я пробиралася крізь високу траву, Еммі розпадалася на фрагменти, на набір фактів: чотири роки в Корпусі миру; переїхала влітку сюди, утікаючи від токсичних стосунків з хлопцем; нічна робота в вестибюлі мотелю; вряди-годи – прибирання помешкань. Незаміжня жінка, метр шістдесят п’ять, із тендітною фігурою й темним прямим волоссям до плечей.

Косі промені сонця пробивалися крізь гілки дерев і виблискували на тихій поверхні озера. Трохи далі представники поліції прочісували зелені зарості, а один інспектор стояв спиною до юрби глядачів, не дозволяючи їм наближатися до місця злочину.

Я підійшла ближче. Ніхто навіть не обернувся. Поруч якась жінка в халаті та хатніх капцях притримувала рукою неслухняне пасмо сивуватого волосся, що вислизнуло з-під шпильки й падало їй на обличчя.

Я прослідкувала за зосередженим колективним поглядом – пляма засохлої крові на траві біля ніг інспектора, позначена помаранчевим прапорцем. Над нею в ранковому світлі літає хмара мошки. Далі – відгороджена конусами порожня ділянка зі втоптаною травою.

– Що сталося? – поцікавилася я, дивуючись, як затремтів голос.

Жінка ледве зиркнула на мене, тримаючи схрещені на грудях руки, судомно впившись пальцями в шкіру.

Почніть розпитувати людей після трагедії, і вони скажуть: «Усе сталося так швидко».

Вони казатимуть: «Усе відбувалося наче в тумані».

Вони повідомлять лише окремі уривки інформації, а ти потім заповнюй прогалини. Вони забувають деталі. Вони плутаються. Якщо після трагічної події минуло небагато часу, вони довго тремтітимуть від хвилювання.

Люди навколо мене поводилися саме так: хапали себе за лікті, притискали схрещені руки до живота.

Але варто поставити на місце трагічної пригоди мене – і все навколо сповільнюється, потрапляє в поле моєї уваги, спливає на поверхню. Я запам’ятаю мошку над плямою крові. Втоптану траву. А головне – людей.

– Бетані Джарвіц, – сказала вона, і тривога, що стискала груди, відступила. Отже, не Еммі. Не Еммі. – Хтось її добряче побив і скинув сюди.

Я кивнула, вдаючи, що знаю, про кого йдеться.

– Її знайшли діти. Бавилися тут неподалік на автобусній зупинці. – Жінка кивнула в бік дороги, звідки я щойно прийшла. Дітей там уже не було. – Якби не вони… – Вона міцно стиснула губи, вони аж побіліли. – Дівчина жила сама. Коли б хто помітив, що вона зникла? – А тоді здригнулася. – Тут було стільки крові. – Жінка опустила погляд на свої капці, і я зробила те саме. Іржаво-коричневий бруд на підошві, ніби пройшлася калюжею крові.

Я відвела погляд і глянула на дорогу. Почувся тріскіт радіоперешкод, голос поліціянта, який віддавав накази. Ні Еммі, ні мене це не стосується. Треба звідси піти, поки я не стала частиною юрби глядачів, яких поліція неодмінно захоче допитати. Моє ім’я пов’язане з низкою подій, яких я воліла би вже ніколи не згадувати. Судова заборона, загроза позову, дедалі слабкіший голос шефа і бліда шкіра на його шиї: «Господи, Ліє, що ти накоїла?».