Анна Бронте - Незнайомка з Вілдфел-Холу

– Стосовно яких речей, мамо? – запитав я.

– Стосовно хатнього господарства, і всіх тонкощів кулінарії, і таких речей, з якими має бути знайома кожна леді, незалежно від того, чи потрібно буде їй застосовувати свої знання на практиці, чи ні. Однак я дала їй певну кількість корисної інформації і кілька рецептів, цінність яких вона, вочевидь, не змогла усвідомити, бо попросила не клопотатися, оскільки вона живе так просто й спокійно, що їй ніколи не доведеться ними скористатися. «Це не має значення, дорогенька, – сказала я, – це те, що повинна знати кожна порядна жінка, – і хоч ви зараз самотня, та не завжди такою будете; ви були заміжньою і, можливо, – я б сказала майже неодмінно – будете знову». «Тут ви помиляєтесь, мем, – сказала вона майже зверхньо, – я певна, що ніколи не одружуся». – Але я сказала їй, що я знаю краще.

– Певне, це якась романтична молода вдова, – сказав я. – Приїхала сюди, щоб скінчити свої дні на самоті і таємно оплакувати коханого небіжчика, – але це не буде тривати довго.

– Ні, я не думаю, – відзначила Роза, – бо вона взагалі-то й не виглядала дуже невтішною; і вона занадто гарна – точніше, вродлива – ти маєш побачити її, Гілберте; ти назвеш її досконалою красунею, хоча навряд чи виявиш схожість між нею та Елізою Мілворд.

– Я можу собі уявити багато облич, що гарніші від Елізиного, хоча й не чарівніших за її лице. Я припускаю, що вона не дуже претендує на досконалість; але якби вона була більш досконалою, то була б менш цікавою.

– То ти віддаєш перевагу її недолікам, а не досконалості інших людей?

– Саме так – вибач мені, мамо, на слові.

– О мій дорогий Гілберте, які дурниці ти говориш! Я знаю, що ти не маєш цього на увазі; про це не може бути й мови, – сказала моя матір, підводячись і поспішно виходячи з кімнати, щоб уникнути заперечення, яке вже було готове зірватись у мене з язика.

Після того Роза зробила мені ласку, повідомивши додаткову інформацію про місіс Грем. Її зовнішній вигляд, манери, сукні і навіть меблі її помешкання, – все це змалювала вона з більшою ясністю і точністю, ніж воно мені потрібне було; оскільки я був не дуже уважним слухачем, то не зміг би повторити цього опису, якби й захотів.

Наступного дня була субота; а в неділю всім було цікаво, чи скористається прегарна незнайомка умовляннями вікарія й чи прийде до церкви. Зізнаюсь, я й сам із деякою цікавістю поглядав на стару сімейну церковну лаву, що належала Вілдфел-Холу, де бляклі темно-червоні подушки і внутрішня оббивка не прасувалися і не мінялися вже багато років, а похмурі щити герба з їхньою траурною облямівкою з поруділої чорної тканини суворо і насуплено темніли на стіні.

І от я побачив високу зграбну постать у темному вбранні. Її обличчя було повернуте до мене, і таке воно було, що як глянеш на нього раз, то хочеться глянути знову. Її коси були як вороняче крило і зібране в довгі лискучі пасма, стиль зачіски досить незвичайний для тієї пори, та витончений і елегантний; колір її обличчя був ясний і блідий; її очей я бачити не міг, бо вони дивились у молитовник і були приховані опущеними повіками і довгими чорними віями, але брови над ними були виразні й добре окреслені; чоло було високе й розумне, ніс орлиний і риси загалом були досконалі – тільки щоки та очі трохи позападали і губи, хоча й гарної форми, та надто вже тонкі, надто стиснуті, й щось у них виказувало не дуже м’який чи доброзичливий характер; тож я сказав подумки: «Краще я захоплюватимуся вами на відстані, прегарна пані, ніж буду чоловіком у вашому домі».

Тієї миті вона підвела погляд, і її очі зустрілися із моїми; я вирішив не відвертатися, й вона знову повернулася до своєї книги, але з виразом тихого презирства, який не можна було визначити і який невимовно обурив мене.

«Вона гадає, що я нахабне щеня, – подумав я. – Гм! Незабаром буде іншої думки про мене, якщо я вважатиму, що це того варте».

Але потім я похопився, що такі думки недоречні в храмі Божому і моя поведінка не така, якою вона мала бути в цьому місці. Та перш ніж звернути всю свою увагу на церковну службу, я оглянув церкву, щоб побачити, чи ніхто не спостерігав за мною, – але ні, всі, хто не був зайнятий своїми молитовниками, стежили за дивною леді, і серед останніх були моя добра матінка й сестра, а також місіс Вілсон і її дочка, і навіть Еліза Мілворд, що потай зиркала на об’єкт загальної уваги. Потім вона подивилась на мене, якось безглуздо всміхнулась, зашарілася, скромно втупилася в свого молитовника і спробувала опанувати себе.