Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Результатом «наради» стало те, що Мері-Джо не лише витягла з буфета коржики, а й додала до частунку баночку варення. Енн налила чай, і вони з Полом весело збавили час у старій напівтемній їдальні, вікна в якій були розчахнуті назустріч вітрам із затоки, наговоривши при цьому стільки «дурниць», що роздратована Мері-Джо наступного ж вечора повідомила Вероніці, мовляв, «ця мадмазель» і сама геть така чудна, як Пол. Опісля чаю Пол запросив Енн до своєї кімнати — показати їй материн портрет, той самий таємничий дарунок, що його пані Ірвінг тримала під замком у книжковій шафі. Кімнатка його була невеличка, із низькою стелею. Червонясте призахідне світло, яке линуло з моря, кружляло по ній, витанцьовуючи між тінями сосон, що росли під великим квадратним вікном. Над ліжком між багряних відблисків виднів портрет молодої вродливої жінки з ніжним материнським поглядом.

— Ось моя мама, — любовно, з гордістю мовив Пол. — Я попросив бабусю повісити портрет так, щоб зранку, прокинувшись, найперше його бачити. І тепер мені зовсім однаково, чи є в кімнаті лампа, коли я лягаю спати, бо тепер здається, що мама тут, зі мною. Тато знав, чого мені хотілося б до дня народження, хоч ніколи про це й не питав. Правда, це чудово — скільки всього знають батьки?

— У тебе дуже гарна мама, Пол, і ти на неї схожий. Тільки очі й волосся в неї темніші, ніж твої.

— Очі в мене такі ж, як у тата, — відповів Пол, збираючи по кімнаті подушки й укладаючи їх на кріслі біля вікна, — але в нього волосся сиве. Густе, але зовсім сиве. Бачте, татові вже скоро п’ятдесят. Це дуже зрілий вік, правда? Але то тільки зовні так. Усередині він зовсім молодий. Ось, дорога вчителько, ви сідайте, а я вмощуся біля ваших ніг. А можна покласти вам голову на коліна? Ми часто так сиділи з мамою. Ох, як це чудово.

— Розкажи мені, які то думки Мері-Джо вважає «чудними»? — запитала Енн, гладячи кучеряву голову хлопчика. Двічі вмовляти Пола звірити свої думки не доводилося, бо ж вони були рідні душі.

— Ці думки прийшли до мене якось надвечір, у сосновому лісі, — мрійливо почав він. — Звісно, я в це не вірю , а тільки так думаю . Ви ж розумієте. І я дуже хотів комусь про них розказати, а була тільки Мері-Джо. Вона місила в коморі тісто на хліб, я сів біля неї й запитав: «Мері-Джо, знаєте, що я думаю? Я думаю, що вечірня зоря — це маяк на землі, де живуть феї». А Мері-Джо відповіла: «Ото ти чудний такий. Ніяких фей не буває». Я так розсердився. Бо я й сам це знаю, але хто ж завадить мені думати, що вони таки є?

Ви ж розумієте. Але я був терплячий. Сказав їй: «Мері-Джо, а знаєте, що ще я думаю? Я думаю, що як сяде сонце, на землю сходить ангел, прекрасний, високий білий ангел зі срібними крилами, і співає колискову птахам і квітам. Діти можуть почути його, коли знають, як слухати». А Мері-Джо підняла руки, всі в борошні, і сказала: «Але який ти чудний, лякаєш мене!» І справді, у неї був наляканий вигляд. Тоді я пішов і всі свої думки прошепотів деревам у саду. Там є ще маленька всохла берізка. Бабуся каже, що її згубили солоні бризки з моря, а я думаю, то дурна дріада, яка жила в ній, пішла у світи й заблукала. А берізка померла, бо їй від самотності розбилося серце.

— Тепер нерозумній маленькій дріаді теж розіб’ється серце, коли вона повернеться до своєї берізки, — мовила Енн.

— Так, але й нерозумні дріади мусять відповідати за наслідки своїх учинків — так само, як люди, — серйозно відказав Пол. — А знаєте, що я думаю про місяць, дорога вчителько? Що це — маленький золотий човник, повний снів.

— А коли він зачепиться об хмару, сни випадають із нього й потрапляють до нас.

— Саме так. Ви все знаєте, дорога вчителько. Я ще думаю, що фіалки — це маленькі клаптики неба, які впали, коли янголи вирізали дірочки, щоб крізь них мерехтіли зорі. А жовтці виткані зі старих сонячних променів. А духмяний горошок перетвориться на безліч метеликів, коли потрапить у рай. Ви вважаєте ці думски чудними, дорога вчителько?

— Ні, серденько, зовсім вони не чудні. Це прекрасні думки, дивовижні для маленького хлопчика, а ті, кому їх мати не судилося, хоч би як вони намагалися, вважають їх чудними. Але не зрікайся своїх думок, Пол. Я вірю, що колись ти станеш поетом.

Вдома на Енн чекав геть інакший хлопчик, якого треба було вкласти спати. Набурмосений Деві пірнув у ліжко й сховав обличчя в подушках, щойно вона перевдягла його в нічну сорочку.

— Деві, ти забув проказати молитву, — докірливо нагадала Енн.

— Ні, не забув, — зухвало відказав Деві, — просто більше я не молитимусь. Не хочу більше бути хорошим, бо я й стараюся, але який би не був хороший, ти все одно любиш Пола Ірвінга більше. Тому я буду поганий, буду хоч розважатися.